Я згадую тебе ще й досі,
Хоч квіти вже пов'яли у волосі,
Хоч ти шукаєш іншу наречену,
Та ні, її назвати краще "обречену".
Хоч ти забув мій голос і усмІшку,
Хоч закохався вже у іншу трішки,
Хоч ти на сонце дивишся скривившись,
Не згадуєш дощу, коли гонившись
За мною ти втрачав дарунок мови,
Коли були калюжі кольорові,
Коли не проводжав мене додому,
Бо боляче було прощатись. Та не тобі одному!
Коли не знав ти, як мені боліло,
Коли обрізував мені щодень ти крила
Своїми грубими, нудними "недзвінками",
А потім закидав словами - брехунцями,
Коли в нерозумінні
Не знала, що робити,
І докори сумління...
Не сміла покінчити. Я з нами.
З цим поглядом глибоким,
Двозначним, непокірним,
З медовими устами. Хоч так назвав мої ти
Коли вперше зустрілись. Й пропала я навіки.
Ти знав, і ти дивився... сумні твої повіки
Ще досі мені сняться... І плачу я душею,
Душею, не сльозами. Та видно не судилось.
Не буду сперечатись з Вами,
О, Ви, могутня Пані Доле!
Ви ненавидите мене відколи
Його побачила. Весела, безтурботна,
Як квітка в полі,
Що ще не знала жодної страшної бурі
Й не думала, що дощ - це боляче. І в увертюрі
До нашої трагічної комедії кохання,
Яку писали ми занадто «не разом»,
Зробив ти кульмінацію - повстання,
Повстання проти нас, собі ж на зло.
А може і на щастя.
Все так сталось, як суджено було.
Ти ж був суддею, у цьому "непідкупному" суді.
А я - судима, винна... Де я?
Я не з тобою. Значить я ніде.
́́́́