Вона стояла тихо як тополя,
Нерухомо серед чорного поля.
Молилась Богу, або й проклинала,
А може просто когось чекала.
Чекала довго, цілу днину,
Чекала найдорожчу свою людину.
Очі страшні, сині, сиві,
А колись вони були красиві.
Не стара людина, постать молода,
Та на скронях чомусь вже є сивина.
«Скажіть, тітко, чи була війна?»
«Ні… Війни не було. А може й була…
Життя переламалось тієї ночі…»
Раптом сльоза змочила її очі.
«…Час ніби зупинився в ту хвилину,
Коли нам сказали страшну новину.
Якийсь вибух… вогонь… десь горить…
Треба бігти, тікати, важлива кожна мить.
А навкруги крики, сльози, страх,
Ніхто не був готовий потерпіти крах.
Він одним із перших пішов туди,
І став першим з тих, хто не оминув біди.
Не збирав речі і не прощався,
Сказав, що ненадовго, але не вертався.
Пообіцяла чекати, тому тут стою,
Виглядаю його і доленьку свою.
Раніше приходив до мене у снах,
А тепер душу рве чорний птах.
Прилітає нізвідки, там і зникає,
А вітер шепче:“Він тебе шукає“
Лишилась біль, розбавлена з пустотою
Не плачу, а вию наодинці з собою.
В душі не поселяється надії промінь,
Бо її наскрізь пробив чорнобиль».
