Самотня лялька Долі,
Маріонетка не свого життя,
Розгойдані руками проти волі
Душі її шалені почуття.
Незримі смутку в неї очі,
Застигли грозами холодної журби,
Просякнуті печаллю довгі ночі,
Заметені сніжинками зими.
Вона ж так прагнула кохання,
Бо мала серце і гаряче і живе.
Вона хотіла в мріях політати,
Єством відчути почуття те неземне.
Але забрали в неї мрії,
Безжально щастя вирвали з її життя.
Їй залишились нездійснені надії,
Спаплюжені зимою почуття.
