Але, як це не дивно,
тікати варто не мені.
І "здрастуй" вже набридло,
"прощай" болить в душі.
Та може, варто вже забути,
те що несказано болить.
Та вийняти отрути,
із серця в одну мить.
Та мить пройшла,
ми стали тепер інші.
Тепер тебе хто зна?
А я пишу все вірші.
Я дурень захворів,
на завжди, і на віки.
Одну тебе волів,
і не знайти вже ліки.
Тебе одну кохаю,
це ти давно дізналась.
В чужому ти вже краю,
чогось ти тут боялась.
Тетяно, я тебе,
ніколи не забуду.
У тебе біль мене,
а я кохати буду.
Присвячується найчарівнішій вчительці української мови.
