Зачекай, кохання, зачекай …
Подивись в останнє мені в очі.
Я всміхнуся і у сонячний розмай
Привідкрию двері гіркоті дівочій .
Залишилася в безодні цього дня,
Не така щаслива, як хотілось.
Серед вулиці неввічливо - одна,
Наодинці, знов, зі світом опинилась .
Сліз немає.В безпорадній миті
Мовчки похитала головою.
Залишила спогади розмиті,
На бруківці із водою дощовою.
Нащо жити, якщо в серці пустота?
Нащо бути в світі одинокій?
Жити без любові на устах,
Дарувати біль і мертвий спокій?..
Зачекай, кохання!!! Ти не йдеш?
Не відпустиш із обіймів вже довіку?
Дякую, коханий, що живеш!
Вдячності своїй не знаю ліку.
Це все доля, ще чого хотіти?
Не залишив своїх рідних Бог.
Я радію. Разом ми, як діти,
Тихо посміхаємося вдвох.
Нам судилося усе це пронести,
Над невизнаною прірвою розлуки,
Щоб скріпити вірністю мости
І у відчаї не роз’єднати руки .
Я тепер не в сумі самоти,
А у солоді натхненного мовчання …
В місті повному безмежної краси.
В місті світла!Геть розчарування!
