Дзеркальна ніч накрила кругом все,
Легенький вітер бавиться листочками,
І місяць срібний спостереження веде
Разом із зорями - своїми дочками.
У темряві над схилом мовчазним
Видніє постать нерухома біла.
Над самим самим краєм гір крутих
В заціпенілому мовчанні заніміла.
Це відчай, це безсилля, це розпука
Загнала білу постать тут на скелі.
Тяжке життя, безвихідь, дика мука
Тим поштовхом страшного кроку стали.
Ось він, той край, безодня та безмежна.
Один єдиний крок зробити треба.
Та все ж стоїть вона тихенько й обережно,
І погляд мокрий лиш спрямований у небо.
І вітер ніжно гладить так волосся,
І вицвіле, бліде, замучене обличчя.
Вона вже зараз зробить крок останній, подивися!
Ковзнули руки легко так до передпліччя.
Вдихнула чистого повітря у легені повні,
Заплющила вологі очі й посміхнулась криво.
Широко руки розпростерла до безодні
І у її обійми віддалась на все покірно.
І білим птахом ввись душа її злетіла,
Кудись поділась біль і мука, відчай, втома.
І тіло більше вже не чулось, не німіло.
Душа щасливо почувалась так, як вдома.