Останні години року ̶ це як останній шанс виправити цей рік. Але важливішими є не останні, а передостанні миті. Це миті, які буває міняють долі, бо ми наважуємось на щось більше і витягуємо глибокі думки на поверхню. Час для зустрічей і спогадів, час для пробачень і примирень, час для щирості і єднання, час для душі. Ніхто не знає, що чекає його попереду і чим закінчиться недочитаний роман, та кожен передбачає. Але все буде не так! І це добре…
Яся йшла безлюдною вулицею, розганяючи віями чи то пучки набіглих сліз чи мазки ліхтарів у сутінковому небі. Вона душила кроками сніг, хоч намагалась не завдавати йому болю. Вона взагалі не хотіла завдавати комусь болю, але так вже виходило. Вона втратила лік вечорам, проведеним без Нього. Хотіла як краще: не мучити його, не мучити себе. Отримала страждання, наповнені пустотою, і жаль, спустошений повінню образ. «Не йди, Ясочко…» ̶ і досі причувались його слова, і вона оберталась, але за нею не було нічого. Лише розтоптаний нею сніг… Надто багато снігу!
Олег сидів посеред найбільш людної вулиці, на перехресті, світло фар разило очі, рука стискала знятий з голови капелюх, нога боліла. «До біса слизька дорога!» ̶ крутилось в голові. Він зібрав зусилля і стиснув їх у кулак, піднявся на змерзлих до синяви руках, і випустив зусилля лиш коли твердо стояв на тротуарі. Полапав колючими від холоду пальцями ногу (ніби в порядку), а тоді продовжив свою перервану Передноворічну прогулянку. Та як її назвати Передноворічною, якщо підходящого настрою було на дні? Та й то він розсипався на льоду, під колеса палкооких машин. Олег досі не міг повірити, що пам’ятає цю дівчину, бо смішно берегти в серці зневажені собою ж почуття. Він знав, що вона у всьому звинувачує себе, і його спустошував повний розпачу і безсилля жаль. Вона ж хотіла, як краще… А він не хотів, щоб вона страждала. Чому він змовчав? Адже його «не йди» було мало. Олег думав, а нечутливі руки несвідомо струшували сніг з мокрої чуприни. Надто багато снігу…
«Надто багато снігу!» ̶ подумала Ясочка, переступаючи чергову кучугуру, наметену вітром. Хоча, вона любила сніг. Тому в голові майнуло, що старий парк «комунальники» не вважали необхідним розчищати. Яся скерувала чобітки туди ̶ поринути в незайманий сніг, сховати серед заметів свої думки. Холодний вітер черпав тепло з її обличчя, вона була змушена закрити його гарячими долонями. Мабуть, незважаючи на зовнішній холод, Ясина душа була теплою, і десь в її закутку оранжевіла любов до цього Нового року, і навіть до ненависних мандарин.
«Надто багато снігу…» ̶ чомусь засмутився Олег, руки якого і досі пам’ятали його дотики. В підсвідомості закрадалась думка, що прогулянку слід закінчувати. Хотів на завершення піти за мандаринами, але чомусь згадав, що Вона їх не любила і минув останній магазин. Дивно, але підсвідомість сполошилась і чомусь повела його в сторону старого парку. Минув відчинену браму і побрів сірими штанками в тишину самотнього світу. Гул міста якось незримо приглушився серед глухого човгання. Невловний подих диктував свій ритм, непідвласний блиманню святкових вогників. В далині блідо світив єдиний ліхтар, а капелюх в Олегових руках вказав у його напрямку. Він підійшов впритул до світла, згорнув долонею сніг із лавки й опустився на неї. Його сірі штанки по коліна тонули в білому, а зелені очі мружились від розпливчастої жменьки світла. Лише зазвичай похнюплений капелюх дивував веселістю, тримаючись полами Олегових колін.
Бляклий силует Ясочки неспішно сунувся темрявою до не менш бляклого світла, яке горіло в цій гавані снігів ̶ одинокого ліхтаря, єдиного, що вірно беріг світло. Крізь пучки Ясиних вій пролітали сніжинки, скуйовджені руки раз у раз відгортали з обличчя неслухняне волосся. Яся вже чітко бачила перед собою і стару лавку, і згорблену постать на ній. Ясочка підійшла ближче і несміливо опустилась на край лавки. Лампочка підсвідомості включила сигнал, що ця постать чимось знайома дівчині, а капелюх на колінах у незнайомця здавалось вдивляється у її лице. Але звідки вона може знати цього немолодого чоловіка? Олег підняв голову і, недбало зморшкувато всміхнувся дівчині:
̶ Новий рік на носі, а ви, така молода й красива дівчина, блукаєте занедбаним парком, замість готуватись до свята…
̶ Вам здається це дивним?
̶ Мені, старій людині, незвично бачити, щоб молода дівчина ламала кохання…
̶ Звідки ви… ̶ почала Ясочка, але чоловік не дав їй доказати.
̶ А хіба щаслива у коханні дівчина втікатиме від світу у Новорічну ніч?
Олег підняв очі вгору, а потім знову запитально глянув на дівчину.
̶ А чому ви думаєте, що це я ламаю своє кохання?
̶ Бо ви не боретесь за нього, ̶ спокійно відповів старий.
̶ Гаразд, ̶ кивнула Ярослава, ̶ а що тоді привело в цю самоту Вас, досвідченого чоловіка? Невже також кохання?
̶ Певна річ. Тільки я вже давно розламав його.
Олег сумно похитав головою, а тоді додав:
̶ А ви поверніть кохання, поверніть його! Поки ще не пізно… Щоб не зустрічати Новий рік в безлюдному парку з вірним капелюхом, як я оце…
Ясочка повільно вдихнула шматок морозяного повітря і щосили здавила в горлі комок набубнявілих сліз.
Яка ж вона насправді смішна! Нікому не буде краще: ні йому без неї, ні їй без нього. Для чого це все? Яка ж вона насправді нерозумна! І може дійсно не пізно все змінити? Ну звісно не пізно! Ніколи не буває пізно повернутись, ніколи не буває пізно…
̶ До Нового року ще є час. Ніколи не буває пізно повернутись! ̶ випалила Яся і піднялася з лавки.
̶ Та ні, таки деколи буває, ̶ гірко всміхнувся Олег, ̶ от мені вже пізно повертатись.
̶ А можливо ні?! Може вона і досі чекає вас?
̶ Боюсь, я втратив її назавжди…
Яся запідозрила найгірше:
̶ Вона…
̶ Ні, ̶ вчасно перервав її чоловік, ̶ вона жива, просто не думаю що потрібен їй після двадцяти років образи. Я навіть знаю, де вона живе, і знаю, що вона зараз мабуть також самотня…
̶ То чому ж ви не підете до неї?.. Та ви просто боїтесь!
̶ Боюсь… Боюсь, що прожене мене, як тоді…
Ясочці чомусь здалось, що вона схожа на кохану цього незнайомця, і тому вона з повною впевненістю сказала:
̶ Ні, вона не прожене! Вона чекає вас, чекає кожного дня, чекає щосекунди, ̶ раптом дівчина зупинилась, ̶ а хоча знаєте, я не маю права бути впевненою в цьому. Якщо ви боїтесь розчарування, то краще сидіть тут, із своїм капелюхом і розчаровуйтесь в собі.
Чоловік не знайшов, що відповісти. Колючу тишу порушував лиш закоханий в темряву вітер.
̶ Так мандаринно світить ліхтар, ̶ тихо мовив Олег, піднявши голову.
Ярослава скривилась.
̶ Що таке?
̶ Ой, терпіти не можу мандарин!
̶ Вона теж їх не любила… ̶ задумано протягнув чоловік, ̶ то кажете, вона чекає?
̶ Мені чомусь так здається… ̶ несміливо прошепотіла Ясочка, а тоді попрощавшись пішла.
Ясочка вийшла з парку і глянула на годинник: до Нового року, не так уже й далеко. Передостанні миті року добігали кінця. Дівчина підняла голову і… Здивуванню не було меж! Перед нею стояв Він…
̶ Ти? ̶ синхронно вирвалось в обох.
̶ Я…
Так само синхронно прозвучала відповідь.
̶ Пробач мене, ̶ тремтливо мовила дівчина.
̶ Це ти вибач, Ясочко, я не повинен тебе втрачати.
̶ І не втратиш…
В декількох метрах стояв старий чоловік, в по коліна засніжених штанях, із капелюхом в руках. В його очах пробивалась сльоза.
Закінчувались передостанні миті року…
Прозорий пакетик з мандаринами висів на Олеговому пальці і бився об ногу, чоловік стояв перед дверима квартири. Вони відчинились і на порозі з’явилась жінка. Та, зустрічі з якою він чекав довгих двадцять років…
̶ Ти…
̶ Таки прийшов. Знову, бачиш?
̶ Я чекала тебе раніше, ніж після двадцяти років…
Обличчя обох, незважаючи на серйозний вік, світились юністю.
̶ Знаю, ̶ мовив Олег, ̶ я подумав, що тобі не вистачає дечого.
Він подав жінці мандарини, лукаво всміхаючись.
̶ Не забув таки, що не люблю їх! Ну проходь, що з тобою робити…
За декілька хвилин в квартирі лунала тепла розмова.
А на площі міста, під ялинкою збирались люди, та двом з них було найтепліше. Ясочка притулилась щокою до коханого і нюхаючи шматочок мандарини, прошепотіла:
̶ На диво багато снігу…
І майже в той самий час за вікнами однієї із звичних квартир, пропахлої мандаринами, ті ж слова мовив чоловік.
А може у всьому винен саме сніг? Чарівний Передноворічний Сніг!.. Або підступні мандарини?! Та це не важливо.
…Розпочиналися останні миті року.
ID:
386746
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2012 02:43:42
© дата внесення змiн: 22.12.2012 02:44:06
автор: Nessie
Вкажіть причину вашої скарги
|
