Річка Либідь розділила Київ на два світи. Кожний з них жив за своїм часом, за своїм календарем, що вже тут й казати про самі традиції... Мешканці Турецької гори робили вигляд, що не чують церковного дзвону з іншого берегу, як і на горі Козацькій* начебто не чули тужливо протяжних голосів муедзинів, котрі з мінаретів за річкою звали паству на намаз.
З обох боків віяло якоюсь зневагою, яка відкрито не проявлялась, але помітна була у вчинках, у поглядах, навіть у рухах. При цьому обидва світи ревниво придивлялися один до одного, обговорюючи успіхи і невдачі негласних суперників, розміри успіхів применшували до нікчемності, а невдачі з радістю в душі підносили мало не до небес. Два світи під презирливими назвами райя** і бусурмани певний час були головною ознакою київського життя і, відгороджуючись погордою, впливали один на інший, а з тим і на всіх тих, хто прибував до Києва з наміром навік пов’язати з ним свою долю.
Вдень ці світи могли змішуватись на базарах, на вулицях і майданах, на всіляких міських роботах, але ближче до вечора над Либіддю мов би виростав прозорий мур, за яким кожний зі світів зачинявся сам у собі. Коли у нічній темряві хоча б який звук стривожив би води Либіді, це вважалось за подію, гідну довгих обговорень в оселях на обох берегах ріки.
З’єднувались ці світи двома мостами, що збудували турки ще при Селімі Анвар-паші.
Перший, що знаходився там, де Совський ручай упадав у Либідь, починав той великий шлях до моря, яким прямували до Києва каравани з Пристані і до якого притулився з одного боку Кримський Стан, а з другого зеленіла Голосіївська Пуща. Другий, під гордою назвою Султанія, приймав до себе широку вулицю, котра через Турецьку гору вела до султанського палацу, і не менш широкий шлях ще не забудованим полем до Кловського майдану, туди, де починались сходи до гетьманського палацу. Між цими мостами, під Байковою горою, невідомо коли побудував свій млин Тарек-ага. І навряд чи історія зберегла б до наших часів його ім’я, якби не було у нього доньки Лейли, справжньої чорноокої красуні з чарівним кришталевим голосом.
Тарек-ага був товстим і поважним чолов’ягою, що дуже мріяв зайняти у місцевій знаті значно більше положення, ніж мав, будучи звичайним, хоч й багатим, мельником. На нього працювали шість кметів, та ще двох яничар, котрі томилися від неробства, йому вдалося залучити до охорони млина і греблі в нічний час. Але будинок його стояв біля млина на Лібіді, а не десь поблизу Візир-Конаку, де жили найбагатші і найвпливовіші мешканці Турецької гори. Тому за справжнє своє багатство він вважав свою доньку-красуню Лейлу, яку просто таки мріяв віддати в гарем помічника київського візира, чехайї*** Енвер-бея. Їй було чотирнадцять років, вона була стрункою, жвавою і допитливою. Її чорні очі вражали якимось дивним, неземним поглядом, мов би в них закралась зоряна ніч із усіма своїми таємницями, шерехами і натяками. А ще вона полюбляла співати. І співала Лейла так кришталево чисто і ніжно, що жіноча половина дому ставала у цей час майже не райським садом, де просто хотілося забутися від турбот цього світу і залишатися серед цих чарівних солодких звуків назавжди.
Кожного вечора після намазу Лейла бігала по воду до Кісмет-чесми, що була доволі далеко від млину, біля сходів, що вели з Либіді на Балган-базар. Треба було тільки піднятися сходами десь до середини, а там вже вела вбік невеличка стежинка туди, де у калиновому колі невідомий майстер з любов’ю одягнув химерною красою червоного граніту маленьке диво народження з земних глибин чистої, як діамант, води, що текла далі кам’яним жолобом і, діставшись до його кінця, летіла тоненьким водоспадом вниз, у невеличке озерце, на дні якого, лише перервавши це падіння, можна було прочитати викарбуване турецькою в’яззю слово кісмет*. Якийсь безнадійний натяк був у цьому нагадуванні про крихкість цього життя, яке так легко обірвати лише заради того, щоб дізнатися наприкінці, що нема нічого іншого у цьому світі крім долі. Трохи лівіше той невідомий майстер-філософ невідомо для чого викопав і оздобив камінням маленьку печеру, вхід до якої заріс кущами, що надавало таємності його чорному зіву. Серед либідських турчанок, що ходили сюди по воду, навіть існувало повір’я, що колись для однієї з них там, у таємничій тьмі цієї печери, засяють вогні щастя, та у будь якому разі не можна була кидати на печеру погляд більше, ніж на одну єдину мить, інакше бажане щастя водночас перетвориться на недолю...
Одного вечора, затримавшись на Балган-базарі, де торгував овочами зі свого городу однорукий відставний козацький старшина Панас Люлька, його син Петро вирішив дістатися додому коротшим шляхом, не роблячи велике коло через міст, а перебратися через Либідь біля млину Тарека-аги. Спускаючись сходами до річки, він захотів напитися води, що й привело його до Кісмет-чесми. Угамувавши спрагу, він вже збирався продовжити свій шлях додому, але затримався на мить, кинувши погляд на Либідь внизу в надії поглядом відшукати звідсіля свій дім. Та саме у цю мить він почув небесні дзвіночки... Принаймні, йому так здалося, бо ви б й самі повірили у їх наявність, почувши кришталевий спів Лейли, котра з великим різьбленим турецьким глечиком в руках щойно звернула зі сходів на стежинку до чесми. Зачарований цим співом, Петро завмер, мов стовп, і лише коли зрозумів, що володарка казкового голоска зараз його побачить, обхвачений незрозумілим розпачем, він не знайшов нічого за краще, ніж сховатись у печері поруч.
Нахилившись над чесмою, Лейла прислуховувалась до музики, яку створює вода, коли вона вдаряє у дно глечика і буркотить там, змінюючи тональність, а ще щось цікаве було й у тому, як радісно вода відновлює своє дзюрчання, коли звільнюєш її від полону глечика. А потім вона знов заспівала, опустивши пальці у воду озерця і торкаючись ними загадкового слова, мов би їх ласкою просила у долі щастя. Петро, що завмер у печері, спостерігаючи це казкове видіння і зачарований на все життя срібними переливами її голосу, ледве поворухнувся, і звук від цього здався йому справжнім громом. А Лейла почула лише шерех, але звук цей йшов із печери, і серце її затріпотіло... Невже це і була та сама мить, коли її очам покажуться ті самі вогні щасливої долі, про які стільки слів говорилося тут, біля чесми... Вона завмерла, вагаючись і побоюючись повернути голову туди, де, можливо, чекало на неї її щастя...
І вже тоді, коли, здавалось, хвилювання розірве її серце, Лейла швидко й соромливо метнула погляд у напрямку печери. Там щось блиснуло! Це були очі Петра, котрі вибухнули душевним промінням, коли він упіймав погляд великих чорних очей цієї стрункої дівчинки, яка так глибоко пронизала його серце своїм кришталевим співом. Його вже владно потягнуло до цих зіркових очей, але дівчина швидко підхопила свій глечик і побігла геть, вся охоплена несамовитою бурею, в якій змішались невідомі чуття і дивні передчуття, весняні радощі і солодкі тривоги.
Петро ще довго не виходив із печери, намагаючись впевнити себе, що це було якесь дивне видіння, якого в природі не може бути. Лише через кілька хвилин він обережно вийшов із своєї схованки і попрямував до Либіді, все ще у захваті від чар великих чорних очей, із яких саме одних, здавалось, складалась ця казкова дівчинка з дзвіночками у голосі...
Яничари, котрі охороняли млин Тарека-аги, добре знали цього хлопця, бо він вже не вперше проходив тут у час після намазу. Кожного разу вони казали щось веселе цьому статному чорнявому парубку, щоб хоча цим розвіяти ту нудьгу, якою маялись вони біля млину, на який ніхто не посягався...
- Що, кяфіре, закохався, мабуть? – розсміявся старший з них, кремезний виходець із Боснії, Алі, роздивившись замріяне обличчя хлопчини.
- Кого ж ти там зустрів на базарі, хлопче? – підхопив молодший і менший кримчак Фатіх. - Ой, дивись, іслам приймати прийдеться…
Петро, який не знав добре турецької мови, лише замріяно посміхнувся і попрямував повз них греблею туди, де вже виднілась його хата з невеличким вишневим садочком поруч.
Наступного дня він весь час перебував собі у своїх думах так, що батько на базарі кілька разів робив йому зауваження. Але Петра невідступно переслідувало казкове видіння тих чорних очей біля чесми, які навіть наснились йому вночі. Він був не те що млявий, скоріше, необачний, що дуже дратувало батька, який ще з часів своєї козацької служби полюбляв відомий тільки йому самому порядок, але всіх у сім’ї привчав до нього. Він вже збирався відправити сина додому, але той рішуче був проти. Батько повів плечима й тоді, коли Петро забажав залишитися і самотужки прибрати їх ятку на базарі. Хоча це було дивно, але Панас Люлька списав все на літню спеку і поїхав додому один. А Петро знов, мов зачарований, попрямував із першими криками муедзина на базарній джамії до своєї схованки біля чесми у надії знов почути чарівний голос володарки зоряних очей.
Цього разу Лейла йшла по воду без пісень. Їй здавалось, що з першим звуком зникне те диво, що прийшло до неї учора і так міцно тримало її у своїх обіймах, яке не давало спати, штовхаючи дівочі мрії у незнані світи, де й птахи співають якось особливо, де на її шляху до щастя розступаються віти дерев і навіть леви поступаються місцем для того, щоб вона дійшла до бажаної мети. А ще вона дуже боялася, що сьогодні у чорному зіву печери вже не буде тих таємничих вогників, і її таке коротке одноденне щастя безсило помре там, біля чесми, упавши у воду біля безпристрасного слова "кісмет".
Але вогні були на місці. Вона одразу побачила їх, їй навіть здалося, що з печери випромінюється не слабке дрижання вогників, а ціле проміння, із яким сонячне не має зовсім ніякого порівняння. Вона від радощів заспівала найулюбленішу свою пісню, і весь час відчувала, як це проміння проникає у глибини її души і невгамовно пестить там щось тепле велике і нескінченне, чого вона досі ніколи не відчувала, бо так сильно хотілось розгорнутися назустріч цьому шаленому вогню, який ринув на неї з печери, і згоріти у ньому без будь-якого залишку. Купаючись у своєму маленькому щасті, Лейла одним відомим їй жіночим почуттям збагнула, що криється за цим промінням, хоча це ще остаточно не прояснилося в її свідомості, але їй було так солодко відчувати все навкруги, від особливого кольору листя на деревах до дивовижних малюнків, яким розписували небо ластівки, і не хотілося йти будь-куди звідсіля, лише б жити у цьому світі, де на тебе дивляться із захопленням чиїсь очі…
Так і почалось найдивовижніше у світі кохання. І Лейла, і Петро мов би розпочали вже двосторонню гру в підглядування, бо одного разу Лейла, котра майже вмирала від бажання розкрити свою таємницю Кісмет-чесми, поспішила до неї раніше і, сховавшись в шипшинових кущах біля стежинки до джерела, побачила нарешті хазяїна палаючого погляду з печери, який, розчервонівшись від бігу, летів сходами до своєї схованки. Тепер вона знала, хто саме стоїть там, у темряві за її спиною і чекає на мить, коли її очі блиснуть зірками у бік печери. Але, як з’ясувала вона для себе трошки пізніше, цього було нестерпно мало. Тоді Лейла почала щодня приходити раніше, щоб зі свого шипшинового сховку знов і знов милуватися красенем-парубком, відкриваючи для себе кожного разу нові докази його привабливості, чи то були замріяні карі очі, чи то рухи його засмаглих рук, чи то милі краплини поту на вусах, що почали пробиватися над вишневими губами, чи, то білозуба посмішка передчуття чергової зустрічі з вродливою півуньєю-турчанкою... А сама кожного разу співала для нього нову пісню, і із завмиранням души і солодким страхом чекала на ту солодку мить, коли він вийде нарешті до неї зі свого темного сховища.
Петро теж безумно хотів цього, але його довгий час щось стримувало. Мабуть, саме ця насолода дочекатися, коли піднявши глечик на плече, ця тендітна і струнка дівчина лише на мить кине швидкий зоряний погляд прямо в його серце, і заважала йому зробити хоча б один крок. А можливо, якась частинка того прозорого муру між двома світами міцно тримала його, натякуючи без слів на неможливість чогось більшого, ніж ці зустрічі очей та таємне підглядування один за одним.
Але одного разу Петро, тремтячи від палкого бажання побачити прямо перед собою ці запаморочливі очі і від страху, що від одного його необачного руху вони можуть назавжди зникнути з його життя, зробив таки перший крок із темряви... Лейла, мов би відчуваючи цей сором’язний рух, завмерла над своїм глечиком, навіть не помічаючи, що вода вже переповнила його і знов почала ховати від людських очей викарбуване на дні слово. Ще бриніла у повітрі луна останніх слів її пісні, і вона нічого не чула навкруги від раптового переляку, бо серцем, всією своє істотою вона відчувала кожний крок, кожний подих того, хто здавався їй в цю мить всім світом, рівного якому нема нічого...
Петро зупинився за нею і чи то з солодким жахом, чи то з невпинним тремтінням бажання побачив, як підіймається його рука, щоб обережно торкнутися дівочого плеча. Він навіть не знав зараз, чи дихає. Здавалось, все на світі зосередилось на цьому рухові і з нетерпінням чекає цього неперевершеного свята першого дотику. І, коли це трапилось, весь світ навкруги зник кудись, час припинив свій біг, а всі звуки щезли, розтанули у всесвіті саме на цю єдину мить. Плече під незвичайно легкою барвистою хустиною затремтіло, і повільно, нетерпляче повільно в його душу линула вся глибина її чорно-зоряних очей. Лейла стояла перед ним, струнка і гнучка, однією рукою підтримувала хустину, щоб та відкривала зовнішньому світові лише її очі, але і цього було достатньо, щоб ніколи не хотілося бачити щось інше. Друга її рука відпустила глечик, і той впав із жалібним металевим зойком на землю, а рука вже підіймалась назустріч його долоні, мов би шукаючи там свого найкращого притулку. І коли Петро відчув прохолодну ніжність її маленьких, витончених пальчиків у своїй руці, трапилось диво. Усе те, що раніше тільки дрімало у глибіні його душі, що інколи обережним натяком зігрівало його серце, раптом спалахнуло невгамовним безмежним полум’ям і ринуло через ці тендітні пальчики до неї, туди, вглиб до серця... А назустріч його загостреним чуттям пливло щось велике, тепле, ніжне і нероздільно чисте, як небесна пісня, як кришталевість води, як нескінченна воля...
Вони ще довго стояли так, з’єднавши руки і погляди, відгородившись від усього світу навкруги своїми почуттями. І тільки, трохи поворушившись, Петро зачепив ногою спорожнілий глечик. Лейла зойкнула, відірвала руку і завмерла перелякана. Нахилившись, Петро підняв глечик, знов наповнив його водою і мовчки простягнув захололій, мов статуя, Лейлі. Та стрепенулась, наче пробудившись від паморочного сну, схопила глечик і побігла геть, намагаючись подолати кров, що хлинула їй в обличчя, та вгамувати ту бурю зовсім незнайомих почуттів, які віднині чіпко володіли її єством...
Тепер вони вже не ховалися один від одного. Тепер кожний з них намагався прийти раніше, щоб із щасливою посмішкою зустріти першим довгождані очі та потім простягнути назустріч руки, щоб водночас відлетіти у світ їх кохання, єдиний у всесвіті, і стояти так нескінченно довго, доки якийсь шум неподалік не роз’єднає їх зустрічних рік тепла і ласки. Їх кохання не мало слів, а навіщо слова, коли розмовляють серця... Навіть іменами своїми вони обмінялись вони десь на другий тиждень цих мовчазних, але шалено щасливих зустрічей. Це вже значно пізніше Петро, проводжаючи Лейлу додому, шепотів їй найкращі руські слова, а у відповідь одержував найкращі турецькі, і не було на цьому світі кращої мови, ніж ці дві...
Панас Люлька дивувався, наскільки змінився його первісток, котрий раніше як міг, уникав роботи на базарі, а зараз просто не міг дочекатися, коли батько зранку рушить свій візок з овочами. Петро зараз значно повеселішав, став справним і спритним, з охотою брався за будь-яке діло і вдома, і на базарі. Повернувшись увечері додому, він брав коня і стрімко зникав у темряві, палаючи небаченим досі натхненним поглядом. Проводжаючи його поглядом, старий Панас, що щовечора виходив у свій вишневий садочок запалити люльку, дивився йому вслід і посміхався у сиві вуса, мовляв, добрячий козачина росте, мабуть, треба вже до осавула йти, щоб той записав Петра у козацький полк.
А ось у Тарека-аги було менше підстав для радощів. Усі в домі побачили, що краса Лейли розцвіла ще розкішніше, що пісні її стали частішими й веселішими, навіть по двору вона ходила якось інакше, в її ході з’явилось більше кошачої жіночості, а очі сяяли яскравіше зірок. Мабуть, треба було вже скоріше домовлятися з чехайєю Енвер-беєм, замислювався вечорами Тарек-ага, дозріла вже дівчина до сімейного життя. Але було й ще одно, що не давало йому спокою: кожного дня донька все раніше збиралася по воду і все пізніше поверталася від чесми.
Одного разу, занепокоєний тим, що Лейли вже давно нема, він вийшов її шукати. Десь на півдорозі до чесми він почув голоси, один із яких належав його доньці, а другий... Невже Аллах допустив, щоб поруч із його незайманою донькою не тільки йшов, а й розмовляв ще нечистий кяфір? Чи то мариться старому мельнику, чи то насправді страшне? Тарек-ага сховався в кущі при дорозі і хвилиною пізніше зрозумів, що його найстрашніші підозри недаремні, він побачив те, від чого його серце майже не розірвалося... Що діялось з ним в кущах, коли Петро з Лейлою проходили повз його сховище, можна тільки уявляти... Але Тарек-ага зрештою вгамував свій гнів і вирішив прослідити хлопця. Обережно, щоб ніхто не помітив, дебелий Тарек-ага крався за обома, а потім й за самим Петром, і коли той під жарти яничар-охоронців перетнув греблею річку, запитав у боснійця Алі, що той знає про хлопця з Козацької гори. Тому було вкрай дивно, з чого це хазяїна млину так цікавить цей парубок, але виду він не подав, лише мовчки показав йому ту хату з вишневим садочком, за дверима якої щовечора зникав парубок. Тарек-ага довго ще стояв понуро, щось в собі ретельно обмірковуючи, і дивився у той бік під здивованими поглядами мовчазних яничар, а потім якось знесилено пішов греблею додому, щось розмірковуючи пошепки...
Наступного ранку він наказав нікуди не випускати Лейлу з подвір’я, а ввечері, після намазу, наважився на те, чого ніколи не робив досі жодний київський турок - він перейшов на козацький беріг.
Старий Панас, котрий тільки-но побачив, як засмучений Петро, навіть не повечерявши, кинувся обличчям вниз на лежанку, зрозумів, що не побачить увечері сина на коні, важко зітхнув і вийшов у садочок на свої вечірні роздуми. Тут він і побачив те, від чого майже не вронив люльку з рота. Саме до нього прямував дебелий турок, поява якого на вулицях Козачої гори була явищем настільки незвичайним, що скоріше Либідь перетворилася б на крихітний ручай. Але, як і всякий поважаючий себе козак, він не дав зрозуміти, що здивований аж до кінчика оселедця, а привітав гостя і запропонував тому місце на лавці поруч із собою. Обидва привітались за всіма звичаями та поважно розпалили люльки, і лише тоді Тарек-ага почав викладати, з чим прийшов. Він говорив спокійно, і хоч на душі в нього все кипіло, він не загрожував, розповів лише про те, що бачив, і повідомив, що через кілька днів віддасть доньку в гарем чехайї, а до того просить Панаса, щоб той стримав на цей строк свого сина від будь-яких спроб перетнути Либідь та заборонив йому навіть наближуватися до млина, бо яничари-охоронці вже мають наказ стріляти по Петру, коли б той зробив бодай крок по греблі. Панас, слухаючи це, весь час хитав головою, добре розуміючи, що трапилось і які наслідки з цього всього можуть бути, поводивши сивими вусами, стукотів люлькою по лавці, а потім поклав Тареку-азі руку на плече та пообіцяв йому зробити все, що той просить. Батьки допалили свої люльки і розпрощались, і Панас, опершись на тин, ще довго дивився на широку і стомлену спину турка, який повільно прямував до греблі, і щось лише йому відоме буркотів собі у вуса...
Наступного дня на два птаха у клітках на світі стало більше. Наскільки стало більше болі і розпачу, знали лише Лейла і Петро. Їм залишалося тільки шепотіти улюблені імена у вікна, що виходили на Либідь, і мабуть, вікна ці й були тими єдиними у світі отворами, крізь які вони могли надсилати один одному свої почуття. Та даремно... На рікою знов панував той міцний прозорий мур, який розділяв від сьогодні не тільки світи, а й закохані серця...
Та їх кохання було сильніше за всі мури на світі. Петро, який два дні гнівно борсався в зачинений кімнатці, вибив увечері шибку і рішуче попрямував до Либіді. Де він знайшов човна, не знає ніхто, але він таки перебрався на турецький бік і як тільки стемніло досить, підкрався до будинку Тарека-аги. Колись Лейла показала йому вікна, за якими вона бачить дивовижні сни, і саме в одно з них влучив камінець, який шпурнула його рука. Лейла наче чекала цього звуку, бо шибки вікна на другому поверсі вмить розчинилися, і у чорному отворі на рожевій стіні з’явилось бліде її обличчя. Здавалось, що вся туга її заплаканих очей виплеснулась у світ назустріч пораненому серцю парубка. Але ці очі водночас засяяли зірками, коли внизу вона побачила Петра у простій сорочці, із скуйовдженим волоссям та стривоженим обличчям, на якому горіли несамовитим полум’ям його закохані очі.
Парубок щось показував руками, на річку, на себе, на неї, потім на своє серце, і Лейла зрозуміла, що він кличе її до себе. Усі сумні думки в одну мить покинули її, і вона, забувши про все на світі, раптом вилізла з вікна. Невідомо яким чином вона опинилась на землі, мабуть, то доля на своїх крилах спустила її вниз і знов з’єднала їх руки. Петро, якому щастя цієї зустрічі затьмарило весь світ, потягнув її за собою, і вони побігли до Либіді, у темряву, де на них чекав човен.
Та куди вони могли втекти? Як і цей ставок на Либіді, світ мав свої межі. Але вони не думали про це, їм треба було залишитися разом, неважливо де, але разом, начебто взявшись за руки, вони опиняться в іншому світі, хай і химерному для всіх, але такому казковому для них самих, вхід до якого відомий лише їх серцям...
В цей час, закінчивши успішно для себе переговори з Енвер-беєм, у доброму дусі повернувся додому Тарек-ага. Але коли він зайшов на жіночу половину і почув плач і лемент своїх жінок, щось у серці його обірвалося. Він увірвався у кімнату Лейли і з жахом утупився у чорний отвір вікна, дошкульно підкреслений фіранкою, яка якось насмішливо тріпотіла на протягу. Тарек-ага десь із хвилину приголомшено стояв, мов стовп, хапаючи ротом повітря, і зрозумів, що тут трапилося, лише тоді, коли протяг загасив таки свічу на стіні. Скільки дозволяло йому дебеле тіло, він висунувся з вікна і, щось почувши, гаркнув щосили на домашніх так, що вмить в будинку та на подвір’ї встановилась мертва тиша.
І тут Тарек-ага почув голоси, які ховались у темряві. Йому на мить здалось навіть, що весь світ навмисне замовк, щоб у ньому звучали саме ці голоси.
- Лейло!
- Петрику!
- Кохана!
- Ти мій! Ти – мій..
Не пам’ятаючи себе від гніву і розпачу разом, Тарек-ага кинувся до млину. Яничари стояли на греблі і зачаровано дивились у темряву, де зовсім неподалік нечітко біліли дві постаті на човні.
- Стріляйте у нього! – охрипло і несамовито загримів Тарек-ага, підбігаючи до охоронців.
- Та куди, ефенді? – спокійно сказав боснієць Алі. –Вони ж там удвох...
- У нього! Та у нього!
- А Ви бачите, ефенді, де саме він? – усе ще намагався заспокоїти його яничар.
- Дай мені рушницю! – і Тарек-ага вихопив із рук у того зброю.
Течія поволі наближувала човен до дамби, і постаті на ньому все більше прояснялися. Тарек-ага підняв рушницю і почав шукати оком найголовнішого у цю мить свого ворога.
- Татку, що Ви робите? – раптом почув він переляканий голос доньки, і перед його очима затріпотіла якась біляста запона, може, то були сльози, він не знав. Але...
- Відійди, доню! Благаю! – через міцно стиснуті зуби прохрипів Тарек-ага, не опускаючи рушницю.
- Ну що ж, стріляйте! – раптом почувся з темряви спокійний, як смерть, голос Петра, котрий піднявся у човні, заслоняючи собою Лейлу, що зщулилась від жаху і сліз. – Стріляйте, бо мені все одно без неї не жити...
Руки тремтіли у старого Тарека-аги, він вже зрозумів, що не вистрілить, але рушниця мов прикипіла до його рук.
- Тоді і в мене стріляйте, татку! – продзвеніло раптом холодно і рішуче у темряві.
Лейла повільно піднялась у човні і, скільки могла, заслонила собою Петра. Через темряву вистрілили морозні блискавки її погляду, чого Тарек-ага ніколи не бачив досі в очах доньки. Він осів на коліна, бо вже не могли тримати його ноги, рушниця випала з рук, і з пересохлого горла ніяк не міг вирватись на волю бодай один звук. Він тільки ворушив губами і тягнув до доньки тремтячі руки.
І раптом човен перекинувся.
Лише один сплеск, і ані єдиного звуку більше. За одну єдину мить Петро і Лейла зникли назавжди. І важка мертва тиша впала на все навкруги.
Не чути було протяглого стогону Тарека-аги, не чути було тупоту Панаса Люльки, котрий вже біг до млину від своєї хати, не чути було ані чого. Тільки пустий перевернутий човен тихо вдарився по греблі, і з-під нього випливла на чорну поверхню води легка барвиста дівоча хустина...
Кілька днів по тому до греблі прибило тіла Петра і Лейли. Яничари-охоронці, які витягли їх із під колеса млину, хотіли спочатку віднести тіла рідним, але розірвати обійми закоханих так й не змогли. І моторошно було туркам дивитися на те, як уста обох були міцно притиснути одне до одного, наче смерть подарувала їм перший і останній поцілунок. Щось проснулося у зашкарублих серцях яничар, і, порадившись між собою, вирішили вони не віддавати тіла рідним та й взагалі нікому про свою знахідку не говорити.
- Всевишні у них різні, а рай – один, - сказав боснієць Алі, коли вони принесли тіла до печери біля Кісмет-чесми і засипали навіки вхід до неї. – Хай живуть вони у своєму раю удвох... Вважаю, аллах нас зрозуміє...
Невтішні Панас Люлька і Тарек-ага щовечора приходили на греблю й дивилися мовчки на темні води Либіді, туди, де зникли їх діти, та не одну годину палили свої люльки, час від часу важко позіхаючи. І лише на початку зими, коли перший лід торкнув водну гладь, Тарек-ага промовив перші за весь час слова.
- Хочу піти в хадж. Але до цього, мабуть, треба збудувати тут місточок. Хай їх душі принаймні на ньому зустрічаються...
Панас підняв на нього повні сліз очі і вперше за всі часи простягнув йому руку.
Сьогодні ми не знаємо, що сталося далі з батьками Петра і Лейли. Уже давно нема й сліду від млина і греблі, на місцях їх домів височать сучасні будівлі, але вони виконали своє слово і залишили після себе невеличкий кам’яний місточок, по якому можна пройти тільки удвох. А на середині моста, саме над тим місцем де перекинувся човен закоханих, на невеличкому круглому майданчику викарбуване двома мовами одне слово – кісмет і доля.
***
* Козацька гора – історична місцевість в Києві між р. Либідь і Печерськом. Здобула сучасну назву в 2 пол. 17 ст., коли тут були розміщені козацькі полки у противагу турецькій залозі на іншому березі Либіді. Сучасного виду набула на поч. 18 ст. у роки петровської забудови міста. Визначні місця: Козацьке поле, вул. Кримський Шлях, Мариїнська церква, Вишнева вулиця, будинок Дюбуа-Підкуймухи, Петровський дуб, Політехнікум, місток кохання на Либіді (Кісмет-місток).
** Райя – мусульманське презирливе прізвисько християн (тур.)
*** Чехайя – помічник візира (тур.)
* Кісмет – доля (тур.)
ID:
388900
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.12.2012 00:08:27
© дата внесення змiн: 31.12.2012 00:08:27
автор: Алексей Смирнов
Вкажіть причину вашої скарги
|
