так дивно. те, що досі існує школа, досі існують люди, досі я дихаю, досі супутники кружляють орбітою, досі усміхаються діти, досі п'ю чай, досі сняться сни, досі їм яблука. те, що я досі ніби-то жива. тільки із діркою в грудях, куди міг би влізти весь цей бісів не потрібний нікому /мені/ світ.
я добре сплю, погано їм, майже не плачу,намагаюся звикнути, ненавиджу свою слабкість, люблю маму, дивуюсь, як змогла перетерпіти той день, розмовляю з богом перед сном, спалюю листи, не можу читати книги. прагну нових знайомств, ходжу, хитаючись. майже не п'ю. шукаю світло. відчайдушно намагаюсь вбити минуле, жахливо мрію повернутись у минуле. не можу чути музики, вона не викликає нічого. або викликає сльози. ненавиджу це місто. купа спогадів павутиною обвила його. я заплуталась. шукаю нову дорогу.
сьогодні почала сміятись вже не фальшиво.
не хочу звикати.
хочу залишити в серці все-все-все, нічого не забути.
нехай воно буде моїм оберегом.
так, пишу багато. тому що коли пишу, мені стає світліше
так, пишу відкрито.
насправді - не знаю навіщо.
/насправді - знаю/
діра тягне мою силу
тягне мене - у темряву.
та насправді тільки в темряві знаходять світло.
Сильно, емоційно... Мені подобається ця ідея писати /в дужках/ пояснення до всього, що відбувається. Чи це, швидше, думки вголос, адже інколи важко признатися в чомусь навіть самому собі, що ти як раз і робиш, напевне.
А щодо світла, то в тому й вся суть, що світить воно лише в темряві, у ясний день його не помітиш, авжеж?
філі-Жанка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
