Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все так і було. Ми жили в цегляному будинку. 1-й поверх, 2-е парадне, якщо рахувати від Ярів, від залишків окопів, від труби Дашава-Київ, а тепер від Червонозоряного. Все змінилося. Шматки часів нашого дитинства ще існують, але тепер вони ховаються за сучасними будівлями і давно втратили величність. Все вірно, все справедливе. І ми вже старі. А мій брат Валентин вже не друкує вірші в Клубі під псевдом НИ ШИЧВЕЛ, бо у нього був інсульт і він має паралізовану праву частину тіла. Мені повезло більше - я викарабкуюсь якось після своїх негараздів, навіть от друкувати можу. То дякую, що хтось ще окрім нас пам'ятає Дома Ударника, а можливо і їх героїв давно забутих часів - Дімку Лівого з його рудим котом на ім'я Жлоб, Борю Стецюка, Жору Разина та його родину, Гопсека, його діда, що був двірником, клапани, що літали у повітря... а можливо і нас, трьох братів Левчишиних, хоча ми і не були героями, а тільки одними із великої братії післявоєнних пацанів... Чого коштували походи на 4-ий чи навіть на 7-мий ставки! Гопсек вишикував нас в колону і ми під його командою, йому тоді вже було десь років 17, крокували до Ярів. Він командував: "Спів!" І Белебеха-малий, який мав лужену горлянку, жили на його шиї надувалися, починав громоподібно: "В нашу гавань заходили корабли..." Всі хором підхоплювали: "В штанах!" Белебеха: "Большие корабли из океана.." Всі: "Без штанов!" Белебеха: "На берег сходили моряки..." Все: "В штанах!" Белебеха: "И пили за здоровье капитана!" Все: "Без штанов!"
Спомини, спомини. У наших дітей, а тепер і онуків свої спомини....
Дякую за пам'ять
про минуле!