|
Як солодко пахнуть дощі в травні. Повітря наповнене ароматом меду, п’янким немов хміль. Налитий світ багрянцем ще не гарячого, ніжно – лагідного, немов мамині долоні, сонця. Подих буйного, молодого, неспинного, як молоде лоша вітру. Незбагненна, небачена краса розлилась по землі, як на весні виходить з берегів ріка. І попливли мов човники у ті поля, луги, степи, в зелені трави розкошом смарагду , що впав з корони цар природи. Біжать струмочки і як діти дарують нам ясний дзвін. І попід тин пасуться козенята, що їм минув вже тридцять третій день. Коти симфонію свою на лад виводять, останній музики акорд. Ромашки цвіт запав мені у серце і оселився в погляді зірок, що сон наш бережуть до ранку. Сріблисті роси на світанку сковзають по пелюсткам квітки, моєї улюбленої ромашки. Ще з дитинства вона мені полюбилась. Як зараз пам’ятаю ту невеличку голубеньку книжечку, її бабуся подарувала. Які в ній гарні малюнки… Сиджу бувало пів дня, розкривши рота і розглядаю малюнки. Читати звичайно я не дуже люблю, а от до малюнків у мене не людська пристрасть, от і вподобала я тоді ромашки. В моїй пам’яті так і вимальовується двадцять третя сторінка, а на ній.. біла з жовтою серединкою, мов корона, ромашка, вбрана в зелене мереживо, так і посміхається мені.
Люблю я травень! Та напевно не лише тому, що він вкривається квітучим палацом, ще у мене день народження наприкінці весни. Цей чудовий знаменний день, ось ще на один рік стала дорослішою. Хутчіш беру рулетку і давай мірятись, надіючись, що бодай на 1 сантиметр підросла, а й справді, навіть не на один, а на всі три. Мама завжди сміється і разом зі мною радіє кожному сантиметру. Вона мені завжди пригадує ті дні коли моя ніжка поміщається на ї долоні, а зараз що? Де там?! Геть і близько не поміститься, здоровою виросла, дівка вже.
День народження це звичайно хороша річ, подарунків надарують, мама щось смачненьке приготує, всі вітають, приємно. Та було і дещо жахливе – прибирання. Як же я цього діла не люблю. Змалку як зачую це зловісне дійство, хутчіш з дому, десь надвір, аби тільки нічого не робити. З часом звичайно вже приходилось, куди там діватись, обов’язки. І звідки ці дорослі взяли такі слова? Права, обов’язки, потрібно – на придумували собі мороки та й нас тепер катують. Хоча права свої я вивчила швидко, а от з обов’язками діло йшло тугенько, все вони мені в голову не йшли, постійно десь тікали.
Пам’ятаю якось раз таки не вдалось мені втекти від цієї важкої участі. Мама навіть список написала: попідмітати, помити підлогу, витерти пил, полити вазони, вимити посуд ну і так далі, ви ж самі розумієте яка тут справа. Дивлюсь на це все і щось не весело мені, аж живіт розпочало крутити. І все було б нічого як би не дзвінок у двері. Дивно, гостей наче не чекала, хто б це міг бути? Ледве піднімаючи ноги почовгала до дверей, відчиняю а там… Як сніг на голову, вона, захекана така, з посмішкою на обличчі, очі бігають в різні боки. Метушливо поправляє сумку і хутчіш забігає в квартиру, взуття в різні боки, раз – два і вона вже лежить на дивані з пультом в руках. Це моя подруга Оксана, дружимо ми не так давно, та знаємо одна одну, як ніхто інший краще. Я звичайно в шоці, що це за неочікуваність, чудо в кедах з божевіллям в очах.
- «Привіт, Ксюш» - ледь протягнула я: « А ти що так неочікувано?».
- «О привіт Ірка. Я оце йшла по місту і таке побачила, а що я почула, як розкажу помреш. Коротше кажучи, оце я йду з танців, а там він, ну і звичайно вона, вони там таке…. А я іду в шоці. І…і…і ше…».
- «Ччч стоп, Ксюх»- ледве зупиняю я її: « Щось я тебе поки що не розумію. Хто, де, коли, з ким, ти що таке зараз городиш?».
Вона ж здивовано з краплею докору як гляне, аж ніякого стало.
- «Тю, та ти що, таке не розумієш? Я ж тобі кажу, гуляла я сьогодні по місту, дивлюсь знайома дорогу переходить, а в руках у неї… Ну таке, навіть описати не можу. Здоровенна картина і така гарна навіть слів не вистачить».
- « Серйозно? Нічого собі! А чому ж ти до мене примчалась?»
- « Так от, сьогодні відбудеться виставка найкращих юних художників нашої області. І звичайно ж нам потрібно там бути.
- «Так круто. Це звичайно добре, проте роботи в мене ще не початий край» - я показуючи пальцем на список пішла в іншу кімнату.
- «А… та дрібниці, зараз ми все зробимо, раз – два і готово».
От і досі оце «раз – два і готово» мене насторожує. І це не дивно. Щоразу як лунає ця фраза неодмінно щось трапляється і обов’язково чекає якась неприємність. Той випадок був не винятком. Як не дивно пригода ця сталась саме на передодні мого дня народження. З прибиранням на диво ми впорались за хвилин тридцять, не більше. І як ви вже встигли здогадатись, хутчіш помчали до центральної площі, де і відбувалась виставка. Прийшли ми вчасно, все тільки розпочиналось, людей зібралось чимало і місцевих і приїжджих. Краса яка, різноманітні стилі мистецтва: класицизм, неоромантизм, кубізм - все це безперечно справляє велике враження. Та найбільш вражаючим для нас став куточок з творчістю молоді. Саме там і зібралось найбільше людей, а що цікаво автори картин на декілька років хто менші, хто старші від нас, отже майже однолітки. Нас це так захопило і склало феєричне враження. Творчість надихає. В наших серцях ніби щось прокинулось, з’явився потяг до прекрасного. Так і кортіло взяти пензлика створити такий же і навіть кращий шедевр.
ID:
410858
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.03.2013 23:16:23
© дата внесення змiн: 20.03.2013 23:16:23
автор: KiaMyr
Вкажіть причину вашої скарги
|
