Все що доводиться слухати — радіо і твої кроки,
Спостерігати, як падають долу, до твоїх ніг — вірші
Сповзають зі стін, і змиваюся я, розмиваюсь,
Дощами якоїсь нашої спільної осені, нас єднала тільки вона,
Давала нам ліжка, простирадла, кімнати,
У вікнах ми бачили відображення наших зіниць.
Але потім весною — зима, зимою — розпечений вугіль,
Літо сипіло від сказу, розтинало себе — убивало,
Справжньою була тільки осінь. Тільки я й твої вірші.
Так дивлюся на тебе і в вбиваю в собі поета,
Відміряю рядками відстань, палю на вогні слова — всі мости,
Щоб не холодно цими затяжними морозами, цієї весни.
Я мовчу. Я тільки слухаю, як проходиш повз мене,
Скільки кроків ти робиш туди і назад,
Скільки сторін у тобі, скільки спогадів лізуть в голову із голови,
Стільки й вірші твої (стільки - я) все посилять знести.
"Так дивлюся на тебе і в вбиваю в собі...." - это неправильные любимые( наоборот должно быть - рядом со своим человеком становишься больше собой. я мудрею)))
ты прекрасна, Ваня
Ваньоха Р. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00