Місто складається з людей і каміння,
з вікон, немов на дошці шаховій,
вставоених в стіни чіткими лініями,
з тонких антен під чорими птахами.
А по камінню розбігаються люди -
плечі, пальто, краватки, лисини.
Сіра ранковість їм очі студить,
білі тумани небо завісили.
Ох, ці тумани! Розтертою пудрою
зморшки накрили міста раннього,
наче у жінки з очима мудрими,
що добирається в центр з окраїни.
Руслом асфальтовим залізні потоки
між берегів, людьми заповнених,
об світлофори розбивають боки,
розносять містом ранішні клопоти.
Сонний автобус позіхає дверима,
із берегів людей ковтаючи.
Незадоволено пхикнув димом,
на пасажира пізнього лаючись.
Подихи змішані у колисанні,
різних людей заносить вулиця.
Зліва - парфуми мозги туманять,
справа вчорашня чарчина чується...
Долями людськими заповнене щільно,
місто пульсує у ритмі гострому.
Все розраховано, все - доцільно
у метушливо прискоренім просторі.
Люди приходять, поживуть і зникають,
час оберта по колу звичному.
Та кожен місту щось залишає
часткою серця, живого і вічного.
Безумовно, що малюсінький клаптик душі ми залишаємо у кожному місті свого перебування. 
