За Венцлавом Томасом
Не впенений, було життям це, чи ні...
Чи маренням снило над морем мені?
Та від узбережжя вузького пасмом,
розсіяним сріблом - поверхня води,
південного сонця гарячі сліди,
човен, підпираючись довгим веслом,
канал розриває тупим лемешем.
і берег під міст підкладає плече.
Від гнутих мостів - до крапчастих дахів
це місто - достиглий розколотий плід
під оком небес на забрудненім склі,
лиш тиша облизує дошки бортів.
Неквапно повзе наполеглива тінь,
долає затоку, бароковість стін,
полотна синіють на них навскоси,
по цеглі червоній лишайник поріс,
фарбів потемніння, розпливчатість рис,
і Гварді прошили вітрами часи.
Calli', campi, ca'mpelli. Вже почорнів
в камінні застиглий, історії спів.
від пензля лагуни волого блищить
лице аркатури, зір Кліо в пітьмі...
І погляд у неба - із інших століть,
застигла гармонія, стомлена мить.
Цим стінам - загроза в прийдешній імлі -
припливи, намула, тяжіння землі.
Бо місто, як човен із діркою в дні,
а паща морська - негодований змій
ковтає у черево темних стихій,
скорочує вічність у роки і дні.
У просторі й часі, як річкою в брід,
бреде по коліна, лиш піниться слід
фасад мармуровий - морський гобелен,
від піни - машинні мастила і гниль.
А там - на долоні у височини
пливе білогривий задуманий лев.
З ним книга життя - наймудріша із книг,
наповнена жалем до мертвих, живих.
Бо присуд його проголошено нам
по волі Творця. І миттєвостей біг,
і Ангел святий, і земний трилобіт,
фронтону поколота раковина
підвладні його і рукам і словам.
Ще острів, до кості покрила трава,
в чеканні ще ненаступаючого
Господнього ранку. Мереживо стін
шматує сіроко в густій спекоті,
нема порятунку від влади його.
Затьмарює полиск луски куполів,
зеленить на флюгерах мідну червлінь.
І місто спливає у безвість глибин,
в слизотність потвор у беззвучній воді,
де скатів, акцидій кружля хоровод,
де очі скляні у байдужих рибин.
У склянці - вино з надвечір"ям навпіл,
по той бік майдану в безодні сліпій
суворістю дихає пан монохром.
Але у пітьмі півзакритих повік
собор многогранністю пам"ять просік,
як скриня з приданим, весільним добром.
Склепінь коливання, байдужий метал,
здавалося часу не здужить мета.
Долоня в долоні, під шкірою м"яз,
аортою - стогін, плямисто в очах,
потами спливає намисто з плеча...
Та вже переможені болі і час.
ID:
414060
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.03.2013 15:38:22
© дата внесення змiн: 30.03.2013 16:24:36
автор: Славомир
Вкажіть причину вашої скарги
|
