|
«Коля, ты мне снился против воскресенья. Ты лежал, а тебя обкладывали цветами кругом, то, говорят, оживет. Я проснулась и стала плакать».
Из письма матери в Самгородок, 1968 год
Я опять к Вам, мама, не приехал.
Видно, наши вербы разлюбил.
Пишете, прислал я Вам орехов,
только зубы к ним прислать забыл...
Не судите, будто забываю
перезревших вишен кровоток.
Двадцать восемь лет я забиваю
золотые гвоздики в песок.
Говорят Вам - я на острой бритве
для забавы публики стою.
Без меня меня толкают в битвы,
за меня решают "пасть" в бою.
К Вам моя дорога камнем стелена.
Сквозь посты, запреты не пройти.
С двух сторон глаза гадючьи терена,
фальшь в словах: «Счастливого пути!»
Огород вспахали Вам соседи -
уродилась щедро лебеда.
А меня волной накрыли беды,
вышиванку понесла вода…
Я, быть может, отзовусь Вам в громе.
А быть может, сделаюсь немым,
в жизни так же, как на ипподроме:
ты то на коне, а то под ним.
Мир мне был недобрый временами
и ветра сгибали, как лозу.
Я смеялся Вашими глазами
и макал перо я в их слезу.
А когда вовсю метель резвилась,
совы гулко ухали в дупло -
хата наша старенькая снилась,
берегло меня её тепло.
Не осталось и следа от стрехи:
жестью крыта, белой, как зима.
Держите в руках Вы те орехи,
а зачем – не знаете сама.
==============================
Оригінал:
Дорога до матері.
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів...
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода...
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо – не знаєте й сама.
Микола Холодний
ID:
415075
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 02.04.2013 21:25:39
© дата внесення змiн: 05.04.2013 20:21:45
автор: Елена Войнаровская
Вкажіть причину вашої скарги
|
