Ми їхали поїздом у далекі краї, забуваючи про минуле, теперішнє й майбутнє. Ми поглядали у вікно, бачачи у ньому чужих нам людей. Тих, які ніколи, може лише зрідка виходили в цей світ. А в повсякчас вони ховались, десь там...
Зелені дерева - жовті лани - ось такі спорідненні і водночас чужі.
Хтось зайшов у наше купе і запитався чи ми бува не бажаємо чи то чаю, чи то кави, ми ж лише відчужено поглянули в його бік. Незабаром він покинув нас, пішовши пропонувати свої напої іншим.
А ми продовжили сидіти, поки один із "нас" не почав шурхотіти обгорткою від печива, намагаючись його розпакувати. Діставшись нарешті до нього, він підніс до кожного, щоб хто хоче міг узяти. Після цього ледь не всі заметушилися, хтось почав діставати із схованки варення, хтось включив якийсь "музон", ще хтось вийняв із сусідньої сумки кольорові соломинки і виголосив ідею стосовно: змагання з дуття через соломинку - нехай буде вулкан!
Зрештою, нас все ж таки щось об'єднює, і це певно бажання залишитися в компанії тих людей,яких ми любимо і поважаємо, там де не буде смутку і завжди буде підтримка.
Вилізши на "другий поверх" купейного вагону і притиснувши до себе коліна, я сиділа й думала про людське буття. У голові грала своя особлива мелодія...на душі було легко, а в серці приємно.
P.S. : вірші у прозі