Коридори в Пеклі вузькі та з поганим освітленням, підлога в них покрита темним килимом, і складається враження, що тут ніхто ніколи не прибирав. На тьмяних настінних лампах був товстий шар пилу, шпалери на стінах – брудно-коричневого кольору і з плямами невідомого походження. Я йшов у потрібний кабінет, а душу переповнювали страх та відчай. Я не створений для болю, Пекла і різних негараздів!.. Двері відчинилися від мінімального дотику, і зразу за мною вони неначе розчинилися у повітрі. Я був у яскраво освітленій, але невеликій кімнаті. Праворуч стояло фортепіано, ліворуч - стіл, а на ньому - висока купка книг та зошитів та ваза з волошками. Біля столу стояли два стільці з м'якою зеленою оббивкою, а за ним – завелике вікно з світло-коричневим тюлем. Не довго думаючи, я сів за фортепіано і почав грати. Щасливий я подумав, що якщо це таке в нас Пекло, то тут просто чарівно і я готовий бути тут вічність. Але фортепіано і надмір зручні умови, що було створено для мене, викликали певне хвилювання. Щось тут не так. Не може все бути так добре!.. В чому ж тоді сенс Пекла, якщо мені тут краще, аніж було вдома? І тут до кабінету увійшла жінка невисокого зросту з темним довгим волоссям та великими зеленими очима. – Доброго дня! Ви, мабуть, мій новий учень? Я Ольга Петрівна і сьогодні у нас перше заняття, тому, очевидно, поки що обговоримо організаційні питання, а потім, якщо буде на це час, візьмемось до інструменту. Скажіть, у вас вдома є фортепіано? Якщо ні, то якнайшвидше придбайте, або, якщо нема достатньо коштів, то хоча би синтезатор. Я розкажу вам потім, які саме книги вам будуть потрібні, аби на наступний тиждень вони у вас вже були. Отож у понеділок та четвер о шістнадцятій чекатиму на вас у цій аудиторії... Вона торохкотіла ТАК, що я ледь розбирав Що саме вона каже. А проте я нічого не розумів. А запитати не було як, бо вона говорила далі, аніж бачила. Я тільки сидів, кліпав, час до часу кивав головою. Вона говорила щось про музичну літературу та сольфеджіо, і тут я допетрав врешті: я ТІЛЬКИ починаю вивчати музику. Я, великий композитор, ПОЧИНАЮ вчити МУЗИКУ. Подумати тільки! Я, який перший свій концерт написав у чотири роки, вивчатиму музику. Не можу повірити!.. Після того, як вона посадила мене за інструмент, поставила ноти і почала на них вказувати, грати "Жили у бабусі.."і хотіла, аби я ЦЕ повторив, я глянув на ноти, а вони наче сказились – я не бачив жодної! Жоднісінької ноти! Вони то з'являлись, то зникали, спробував заграти цей твір самостійно, а ноти ВЗАГАЛІ не ті. Що зі мною? Я відчував себе приниженим і гіршим за найгіршого. Було соромно, дивно і неприємно. В голові не вкладається, щоб я, автор стількох опер, симфоній та концертів НЕ МІГ зіграти ОЦЕ. Моя гордість кудись поділась, натомість з'явився дивний азарт і прагнення реабілітуватись. Я встав, сів за стіл і просто почав вивчати ноти. Ноту за нотою. Ольга Петрівна щось тарахкотіла й досі, а я не зважав. Визубривши увесь цей маленький твір (а воно, на диво, мені ой як складно йшло!), я знову сів за фортепіано, і заграв! Відчуття було, наче вперше почув "Прощальну симфонію" Гайдна – мого друга і сучасника. Бетховен, Гайдн і я свого часу заснували Віденську класичну школу, і це була, мабуть, одна з найкращих моїх ідей. Хоч Гайдну і Бетховену ближчою виявилася сфера інструментальної музики, а мені – оперний та інструментальний; Гайдн більше тяжів до народно-жанрових образів, гумору, жарту, Бетховен — до героїки, ми непогано спрацювались, і, думаю, тому був сенс. Я подумав над тим, ЯК я щойно думав. Певно, цей урок з "Жили у бабусі.." був дійсно дієвим.. Що таке гордість? Манія власного "я", самооцінка, завширшки у всесвіт та невміння слухати. Я знаю про свої гордість та марнославство, і давно хочу їх позбутися. Хоча... Напевно, не так вже й сильно хотів їх викорінити, якщо до цього моменту в мені не було жодних змін. Згадалась мені фраза Вольтера: "Безкінечно "маленькі" люди мають безкінечно велику гордість". Невже бути "маленькою" людиною – це все, на що я здатен? Чому я не задумувався над цим тоді, коли жив на землі, а тільки тут, коли зрозумів, що талант, гордість і марнославство – це ще не все? Декорації змінились. Я сидів на цьому бруднезному килимі, і як тільки це відчув, враз піднявся і обтріпався. Не люблю бруду. Певно, в Чистилищі чисто. На те воно і Чистилище, аби бути чистим і очищувати душі. У мене з'явилася така божевільна жага якнайшвидше змінити своє становище і стати Людиною, що я йшов коридором у пошуках нових випробувань...
ID:
449824
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.09.2013 14:07:41
© дата внесення змiн: 18.09.2013 14:07:41
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
