|
Не так важливий момент істини,
Як важливий його виконавець.
Думаєш сніг має бути білим ?
Ні, усе повинне бути таким яким уявляємо його ми.
Не бійся мріяти. Знаєш, іноді я відчуваю себе підбивачем, тим хто змушує робити божевільні вчинки. Хоча частіше, саме я, потребую таку людину. Знаєш, я не божевільний. Я люблю, на твою думку, дивну музику, хіба ? Я не люблю море(я просто людина настрою). Дивись, сьогодні я полюбив гори. Це гудіння мотора. Ти не відаєш, що за цим усім ховається, а мені хочеться вірити, що я знаю. Ми не наївні, ми просто мрійники, відприски суспільства, котрих ніхто не сприймає. Кажеш, лід досить товстий аби витрамати нас обох, а трьох ? Ні, мила, ти помиляєшся третій не є лишній. Я знову і знову дописую ці рядки, вони однакові і нескінченні. Ти питаєш мене : коли ти, милий, повернешся? Я ж відповідаю(ніколи): коли напишу щасливу пісню(тобто ніколи ?).
Я не пив, ти знову мене обнюхуєш. Але чому ми можемо бути такі веселі і відчайдушні, лише, коли ми хмільні. Чому ти зараз не кидаєш виклик суспільству? Мабуть, тому що, воно не пов\'язує себе з тобою і зі мною. Я справді не відчуваю зв\'язок з ним. Я не хочу прокидатись самотнім, коли ранковий іній осідає на електромережах, коли свіжий зелений чай так пече язика, як тоді, коли ми вперше поцілувались на набережній.
Я просто хочу вірити, що ти любитимеш мене так само і завтра, але хіба є докази, що завтра ти не зустрінеш на тій набережній такого ж дивака ? через те, ти і відрізана від суспільства.
І знову ми повернулись сюди, у батьківський дім, поглянь, тут я вперше зловив і відчув на руках дотик сонечка (того , що літає.), а тут я вперше, повернувшись із випускного вечора, впав у хмільному трансі, відчуваши на ранок, не дотик, але ляпас, вже іншого сонечка.
Та вогонь, отой між нами, як водою припік, і вже нема. Я втічу, але недалеко, так, аби ти змогла мене наздогнати, аби ти змогла мене зловити, я піддамся тобі. Вода вже поколіна. Я мов той вічний маяк, мій жар усюди, але тебе вже нема, і я знову в морі.
Я був тут,я любив і залишив про тебе згадку. Мої діти, я знаю, вони будуть запитувати: а що це за жіночка у тебе на фотографії ? А я їм : це не жіночка, це сонечко. А вони : це те, що червоне, у чорний горошок ? Так, дітки, то воно .
Я був тут. Що ж, але я не прихопив тебе із собою, невже лише через те, що ти не помістилась у скажений вирій мого світу, ти ж така сама, скажена і неповторна.
Я був тут, а тепер я знову в морі, яке прокляв. Бувай, до завтра. Завтра буде той день, де ти кохатимеш мене ще дуще. Там і зустрінемось, і прошу не забуть взяти із собою, свій скажений світ, там найголовніше, там я.
ID:
450715
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.09.2013 20:06:39
© дата внесення змiн: 24.09.2013 20:07:34
автор: Mother Monster
Вкажіть причину вашої скарги
|
