Вечір був наповнений мокрим листям. Впереміш з болотом воно наповнювало її думки. Дівчина у чорному жакеті здавалась занадто безжурною, щоб плакати й занадто змученою, щоб радіти. Їй довелось докурити ще одну цигарку – третю за день. Відверто кістляві плечі накрились сірим пальто – змерзла.
Доля безжальна, але справедлива. Кожен із нас завинив. Хтось платить за скоєні гріхи, а хтось із слабкого цуценяти перетворюється на хижого вовка, що прагне крові. От і Дарина – вовк. Точніше вовчиця, що втратила своє немовля, свою любов, щастя, надію й життя.
Він убив її матір. Він убив її брата й маленьку сестру. Трьома пострілами завершив безтурботне, щасливе, сповнене радості життя. Перетворив усе на звичайне існування. У той злощасний день він залишив її живу й, напевно по дурості, жбурнув у кущі пістолет. Вона ж підібрала й тепер чекає. Кожного дня у голові виникають картинки як саме вона це зробить. Один постріл і все скінчилось.
- Тобі немає де жити? – почулось з-за спини. Дарина обернулась й побачила хлопця у червоній в’язаній шапці. Він підійшов ближче й простягнув руку. – Я Вадим. Уже давно за тобою спостерігаю. Ти тут кожного вечора. У тебе проблеми?
- Стежиш? І наскільки давно? Дивно, що тобі вистачило сміливості підійти до мене, адже я доволі сумнівна особистість. Жодна нормальна людина не воліла б знаходитись там, де вбили її життя.
- Що? Про що ти? Ні, я не стежив. Я просто…
- Що просто? Йди куди йшов. Не дратуй мене. – в темноті промайнула запальничка. Дарина закурила ще одну цигарку.
- Ну й дурепа ти. Я знаю твою історію. Про це усі знають. Стільки шуму тоді було. Я спочатку не вірив, що це ти, але з рештою… Я просто хотів допомогти тобі!
- Допомогти? – вона видихнула й підійшла до нього.
- Ну… - розгубився хлопець.
- Тоді вбий мене. – прошепотіла йому в вухо.
- Що? Я не збираюсь нікого вбивати! – відсахнувся.
Вона поклала пістолет перед ним й відійшла на декілька кроків.
- Сцикло. – нагло промовила Дарина з метою обурити юнака. Вадим довго не вагався, адже не любив таких сміливих дівчат. Йому хотілось налякати її, тому й схопив з землі зброю. Він протягнув руку, ніби прицілювався.
- Ну і? Чекаєш від моря погоди? Стріляй вже. Потім витреш пістолет носовичком й покладеш біля мене. Типу самогубство буде. Ну? Довго я ще маю чекати? Злякався? Ха – ха! Ти боїшся… Маленький хлопчик злякався! – глузливо знущалась вона.
Вадим спітнів і уже був хотів опустити пістолет, коли Дарина підійшла, вихопивши з рук зброю – обняла за шию й прицілилась йому в голову.
Вдох й почулось маленьке клацання. Це був вистріл. Він був наляканий, а вона з легенькою посмішкою прошепотіла: «Головне не те, вб’єш ти чи ні, а головне – чи вистрілиш ти?»
