І
Яскріє в кружевах опале листя
Єсенінськими строфами поем,
та від вітрів розбійницького свисту
тривожить душу безпросвітний щем.
І день такий, що й ночі не потрібно,
щоб висотати світло на землі.
Вмовкає голос вирію. Безслідно
розтав у небі клекіт журавлів.
Усе не те. Нема кому зіграти
на флейті водозбірних ручаїв,
аби додати у трюїзм сонати
дзвіночки срібних ювелірних слів.
Аж осінь заливається сльозами
і вітер з віття обриває лист.
Зотліла одіж мокне під ногами.
Все золото поопадало вниз.
Все не таке, як мріялось колись,
щоб доторкнутись голими руками.
ІІ
Немає доторкнутися до чого,
щоб враз не обірвалася струна
чи то від божевілля, чи від того,
що знову править балом сатана.
На пристанях ми скрізь осточортіли,
у гаванях ми, Господи, прости,
напоказ продаємо грішне тіло,
ховаючи безсилля срамоти.
Ми горді тим, що в нас найглибша яма –
з ковбані тхне нутром НКВД.
В крові не захлинулася програма.
Поріддя більшовицьке неохама
босяцьке плем'я знов кудись веде.
Пливе в підпілля Муза героїзму
кудись за Стікс, десь за Дунай, у Тібр
і де-не-де з глибин постреалізму
ще бринькає сурдинкою верлібр.
ІІІ
Ми вільні, Боже!
Вільні?
Божевільні,
аж кольори осінні зайнялись
скривавлено-червоні – в синьо-білі,
такі ж сьогодні, як були колись.
Аж в себе на своє немає права –
то кланяйся, то повзай коліньми.
Якщо країна – в рабстві у держави,
то що, святе, можливе між людьми?
Там перед носом закривали двері,
не прищемивши безпросвітне зло.
Тут я і вдень заходжу до печери
і бачу все, чого ще не було.
Майстерня духу чи притулок моди?
Стальне ковадло вимучених слів,
чи то горнило клятви мого роду,
щоб не згоріли кольори свободи,
а серп і молот сажею зотлів?
Тут молодість не ставиться під стінку
за вказівним перстом КПРС.
В похмурі дні чекаємо з небес
благовоління Трійці, а не трійки.
Почнемо із нової Web-сторінки,
щоб віртуально вклинитись в прогрес.
