Він закохався в неї ще в 5 класі,
Завжди помічав її єдину в сірій людей масі.
Вона вважала його просто другом
Єдиним,вірним який підтримував у миті туги.
Вони росли разом, разом вчилились,
І до інституту ніколи не сварились.
Після закінчення школи вступили в різні ВУЗи,
Але бачились щодня, і досі як друзі.
Він завжди рятував її від хлопців, що ображали –
Через це вони сварились, бо її це дратувало.
Після універу вона стала хіпі і вирушила кудись,
А його забрали в армію, писав їй за листом лист.
Одного разу, була в нього відпустка,
Побачив її, вона була як проститутка.
Він сказав їй : «Мене посилають у В’єтнам,
Незнаю чи ще побачитись доведеться нам.
І може буть таке, що мене уб’ють,
Тому нарешті зізнаюсь – я тебе люблю».
І зі словами, лиш не плач,
Накинув на неї свй плащ.
Та вона повторювала знов і знов,
Ти незнаєш, що таке любов.
Та слів цих він близько не сприйняв,
Тому, що про любов він добре знав.
І знає він, що не розуміє цього вона
А вона розвернулась і пішла, лиш по щоці потекла сльоза…
Відслужив, відвоював недовго всього 2 роки.
За той час, став мужиком, врятував п’ятьох своїх, поки
Вона з друзями хіпанами
Проти війни воювали.
І от вернувся він додому, привіз дві медалі,
А вона якраз проїздом в своєму місті щоб їхати далі.
Він її знайшов, знову обнЯлись,
Та через те що він любив, посварились і попрощались.
Прожив 2 роки він на кораблі,
На морепродуктах заробив гроші немалі.
Став багатим він, став мільйонером,
Та залишився людиною простою як двері.
Більшу частину своїх коштів віддав сім’ї
Свого нового друга, якого втратив на війні.
Пролітали роки, люди мінялися,
А вона стала наркоманкою, за дозу віддавалася,
Ширялася і плакала, бо була дурна.
І одного разу піднялась на дах вона,
Будучи під кайфом та в пориві суму,
Прийшла їй в голову погана дума.
Вирішила кинутися вона із висоти,
Та не змогла, бо треба було далі йти.
Переступивши через себе і кляті ломки,
Вона перетерпіла, і зліза ніби з голки.
Приїхала сама до нього, він не чекав.
Вона сказала: «Яка дурна я була», а він знав
Що вона колись це зрозуміє
І думав тепер відмовити вона не посміє.
Вони жили щасливо, але не довго
Одного разу він прокинувся, а вона пішла в дорогу
Забрала медаль його, що вартувала не копійки,
А добрі сотні, і купила знов собі дозу і голки.
Він не ображавсь на неї, але був сумний,
Відчував він, що тепер в душі пустий
З моменту як пішла вона минуло 5 років.
Одного дня побачив він листа –
І це написала йому вона,
Що дуже хоче з ним зустрітись.
І він хотів, і не мав куди подітись.
Зібрав речі і побіг до неї.
Думав не побачить більш краси тієї,
Та двері відчинила перед ним,
Прекрасна жінка з дитям вже не малим.
Він зайшов і почав питати,
Як життя, як сама, їй було що розказати.
Він сказав: «Гарний в тебе син, як його звати?»
-«Так як тебе , і як його тата»
«Чудово», він сказав, і не зрозумів спочатку,
Що він і є малого батько!
А медаль ота за склом у рамці стояла,
Як пам’ять про нього, вона її не продала.
Він щоб не втрачати миті, попросив руки і серця,
Вона одразу ж погодилась, знову сміється.
Бо не сміялась щиро не один рік уже.
Для них це було щастям, та невже
Вона збагнула, що його завжди кохала?
Що дарма 30 років від нього тікала?
Та жила вона так, що пізно надумала,
Про здоров’я і майбутнє, колись не думала.
Її молодість складалася із бід,
І на радості життя в неї виявили СНІД…
В шлюбі вони не довго разом прожили,
2 місяці, 1 тиждень і 4 дні.
Він ще довго ридав,
Але новий сенс життя він мав.
Заради любові, і як хтіла б його дружина,
Виховував їхнього рідного сина.
І щодня з ним на могилу до неї ходили,
Про свій день і успіхи сина говорили…
(За мотивами фільму «Форрест Гамп»)
ID:
462966
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 28.11.2013 16:51:23
© дата внесення змiн: 12.12.2013 21:02:57
автор: Ігор Стецюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Класс!
Вдячний)
