Ранковий подих це твій аромат.
Вдихала його без можливості видиху.
Малюю лінії за обривками дат,
то в холод то в жар закидає від викликів.
У мандри рушаєш в світи потайбічні,
забув, що білети в один лиш кінець,
за що прирікаєш на муки одвічнії?
Обіцяв ж повести під весільний вінець.
Осінні рози зірвала в саду,
призначення їх не таким мало бути,
у пітьмі домовини тобі їх несу,
не траурний марш я воліла би чути.
Розірвав моє серце на сотні кусків,
і залишив одну кожен день помирати,
такого життя ти для мене хотів?
Не варто було так сердечно кохати!
Нещирі слова безіменних людей,
штучні сльози не можуть сховати обману,
пелюстки живих квітів падуть з рук дітей,
ледь витримую цю безкінечність фіналу.
Постаріла умить за десятки років,
не йду, мене вітер поривами носить,
оминули вже вдосталь щасливих замків,
на вустах одне слово заклинуло: -досить!
Стою на краю твого вічного дому,
в одній руці рози, а в іншій земля,
посіяла втому на обличчі блідому,
на ногах не тримаюсь, сама не своя.
Прощатися треба, та як це зробити?
Передати всю біль не можливо в словах,
я не вірю, що більше не зможу ходити,
з тобою по наших зелених садах.
Ти тут, біля мене. Я чую твій запах.
Вдихаю його. Захлинаюся ним.
І де ділась совість безжальних тиранів?
Мій погляд зробився буквально стальним.
Не пробачу! Не зможу забути обіди,
вже сплЕла жорстокість в мені свій клубок,
відзеркалило ехо звук твоєї трембіди,
нажала востаннє проклятий курок.
Перелякані крики давно вже позаду,
тікаю від них по незнаних тропах,
стираю руками червону помаду,
залишаю по собі один тільки крах.
