Хоч поле дихає віршами,
Та вітру свист краде слова,
Він, як співець шліфує гами,
А слів не чути – їх нема…
Їхні уривки - скрип у гіллі,
Вітер мелодію веде,
Немов хтось грає на весіллі,
Чи просто грає для людей.
Неначе засурмили горни
І барабани по шибках,
Гілля додолу вітер горне,
І губить букви у словах…
Лиш коли поле вдягне тишу,
І Муза вийде на поля,
Все, що робив – усе залишу,
Бо Муза словом промовля.
І я її тоді почую,
І ляжуть вірші на папір,
Я навіть в полі заночую,
Чи запрошу до себе в двір…
Як новий вірш здолає прірву,
Муза приляже до грудей,
То вірш такий собі для співу,
Вкладе у душу соловей.
