Він зостався останнім патріотом
порожнього корабля, гнилої бригантини.
На обід поливаючи рибу компотом,
і латаючи чорні діри цієї країни.
Він був досвідчений матрос
із радянським гартом і вмінням.
При аварії вибив скло та натиснув SOS,
слідкуючи, як екіпаж рубає своє коріння.
І поспіхом вантажить його в хилі шлюпки,
в надії дістатися портів Алупки
і там спочити під сонцем на пляжі,
і обіймати жінок на кряжі,
розповідаючи їх про морських драконів,
про глибину, що не знає законів,
і про вогні, що з’являються уночі,
і йдуть до тебе, мов палачі.
Він, старий матрос, знав усе це.
На глибині лежало його серце,
котре він програв колись в преферанс,
але вірив, що випаде шанс
його повернути.
Повернути і вмерти з ним.
Він стояв і чекав, доки духи втечуть
і нікого не буде чуть.
Лише його серце, що б’ється в глибинах
і чероніє в очах рибиних,
які заповнюють трюми разом з водою.
Тоді він почне лаштуватись до бою.
Тоді він приготує всі гармати
і забере все, що має забрати.
Забере в смерті, і в життя теж забере.
І коли цей корабель піде під воду,
він підкурить і дивитиметься на свободу
з вікон капітанської кабіни.
До нього буде доноситись спокій турбіни.
Його вабитимуть із чорної безвісті
вогні смертельних веж
Пам’ятай: «Любов, як і смерть – без меж»
(фактично, це одне й теж)
Вони формуватимуть правильний курс
І виведуть тебе на нерівний пульс.
Тож він буде міцно тримати кермо,
бо справжні капітани
ніколи
не
покидають
своє судно.
Плаваючи там, де життя
і де ніколи його не було.