Я надто повільно ходив у дитинстві – мама мене постійно підганяла. Знаєте, тоді я був на неї злий за це. Тепер – вдячний. В дитинстві ти не помічаєш, скільки люди мають причин поспішати. Іноді буває просто надто холодно, щоб йти повільно. Іноді дощ підганяє тебе. А іноді просто не хочеться довго дивитись на обличчя людей. Знаєте, як це буває – ти бачиш у них своє відображення. Розумієш. Що по суті ти такий же, чи навіть гірший. Є звісно чудові люди, що можуть зі своєї висоти поглянути на сморід загального суспільства і посміятись з нього. Я не з таких людей. Я чудово розумію, що я – дрібний елемент цього суспільства. Цього смороду. Коли я йду з компанією, я йду повільніше. Вони відволікають мене він таких думок. Але лишаючись на одинці з собою…
Того дня діяли всі три причини для того, щоб ходити швидко. Дощ, холод і люди. З краплями дощу приходять думки. Вони спускаються з небес. Може це тому, що на небесах бачать нашу жалюгідність, але я сумніваюсь. Якби хтось слідкував за нами, він би осліп від такої жалюгідності. Осліп би і втопив нас у цьому дощі. Так, мій уявний ідеальний бог зробив би це вже давно. Але уявний ідеальний бог помирає ще в дитинстві, а після нього залишається тільки дощ.
Якщо достатньо швидко добігти до метро, то парасолька не потрібна. Мені ж навіть приємно змивати з себе все це. Дощ, він же шалено щирий. І тоді я спускаюсь під землю майже чистим. Під землю – символічно. Можна поглянути вгору і зрозуміти – над тобою ходять сотні людей. А ти дивишся на них знизу. Все життя дивишся знизу, а тут хоча б виправдано – ти ж в метро. Смішно. Колись ти припиняєш сміятись через жарти. З того моменту ти починаєш сміятись через істерику, що ці жарти викликають.
То ж коли я спустився в метро – рефлекторно поглянув на стелю. Вона чиста, біла і спокійна. Хіба можна повірити, що за цією стелею живе місто? До мене протягнув руку товстий хлопчик. Вони просять грошей, це потрібно їм щоб виживати. А мені і не шкода – я можу роздати себе всього. Навіть хочу. Хочу скинути хоч частинку тягаря. Хлопчик отримав свої папірці і радісно пішов геть. Люди подумають «Оце ж добрий чолов’яга – так роздає гроші біднякам! Чиста душа!». Соромно їх розчаровувати. Егоїзм – єдина причина такої моєї поведінки. Бажання здаватись собі хоч трохи кращим, ніж я є насправді. Собі… До чого ж я опустився, якщо доводиться брехати собі?
А опустився я до найглибшої станції метро у Києві. Я люблю цю станцію – на ній мало людей. Чекаючи на потяг, можна порахувати до нескінченності. А цей швидкий синій монстр мчить по тебе, розриваючи підземелля. А потім зупиняється, щоб прийняти тебе у себе. Коли двері вагону зачинились, я відчув себе у безпеці. Це звісно оманливе почуття – навіть на найшвидшому потязі ти не втечеш від себе. І я не втік – тільки відволікся. Відволікся на смішний спогад.
Кілька днів тому ми з колегами сиділи у невеличкій забігайлівці біля нашого офісу на Арсенальній. І коли нам треба було порахувати, скільки нас зібралось за столиком, Антон запропонував порахувати мене за половину людини. Я засміявся. Коли прийшов вечором додому, знову сміявся. Іноді так складно зупинити цей сміх…
Ось і моя зупинка. Потяг їде набагато швидше, якщо ти тонеш у спогадах. Думаю цей потяг просто пожалів мене – від спогадів же можна і померти. Двері відчинились швидко, і я вирвався з синього монстра. Так тихо тут, на кінцевій. Мене раптом охопили цікаві думки. Якщо піднятись на поверхню і пройти два квартали, я опинюсь вдома. Так, як опинявся сотні разів до цього. Але у той момент бажання йти додому у мене зникло – я нарешті зламався. Хороше слово – зламався. Так ми, слабкі люди, називаємо те, що насправді означає «зрозумів». Зрозумів, що мені не треба додому. По суті мені взагалі нічого не треба – це ж немає ніякого сенсу. Я підкосився і раптом впав. Всі ті думки своїм тиском нарешті мене здолали. Сміявся, я ж завжди сміюсь. Єдина природна реакція на будь-яку атаку. Коли тебе б’ють, ти або смієшся, або помираєш. А я був заслабкий, щоб померти. Навіть на це мені не вистачало сил.
Я лежав на підлозі. Повз мене пройшов чолов’яга у мокрому пальто. Значить дощ на вулиці все ще танцює. Знущається наді мною. Сміється, і його сміх зливається з моїм. Так я думав тоді – всі сміються зі мною, а не з мене. Я мав би спробувати підвестись, але бажання не було. Та і сенсу також – навіщо? Лежати і сміятись – ось і все, що має сенс. Всі складові мого маленького світу – сміх, бруд і танцюючий дощ. І швидка хода. А все через те, що в дитинстві мама мене постійно підганяла.
Я припинив сміятись, коли хтось протягнув мені руку. Хтось хотів допомогти мені встати з брудної підлоги. Припинив сміятись, поглянув у бік ескалатора, і світ став справжнім.
Заплакав ритмами дощу.
Мені цей кусочок прози сподобався більше - більш особистісно, більш рефлексійно, багато цікавих думок: чому люди поспішають, про їхні обличчя, про думки, що здолали тебе. Найкласніше - "навіть найшвидший поїзд не забере нас від себе".
Трохи депресивно, але дуже зайомо
Сторонній відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
