Просто поля…
Куди не глянь – простір. Не має за що оком зачепитись. Ні самотньої тополі, ні кущика, ані живої душі.
Я з полем на одинці. В нас є тільки ми. І наче нічого більше нема на цім світі, бо куди не глянь… Нікого нам не потрібно… Ні, не так. Нікого полю не потрібно. Воно таке велике, що ніколи не залишається самотнім, завжди є саме з собою.
Я знов одна. І немає мені компаньйона. Навіть вітер, який ненароком заблукав в цій місцині, тікає геть, не знайшовши ні трави, щоб погомоніти, ні віття дерев. Його також лякає ця тиша. Мертва стерня ж бо мовчить.
Тиша давить. Тому серце відчайдушно б’ється, намагаючись розірвати її.
Земля. Настільки чорна, що моя тінь не мала шансу вижити, впавши на неї. Поле поглинуло мою вірну супутницю по житті.
За межею землі розлягається небо – ще одне поле. Таке ж пустельне як і його брат. Світить своєю синявою. Спокійне, розважене. І цю велич не наважується потурбувати жодна хмаринка, жодна пташина не дозволить собі пронизати цю благородь.
А під самим куполом неба зустрічаю своє відображення – сонце. Таке ж самотнє. Дивиться на мене, шукає підтримки. Здається, ми знайшли одне одного.
Промандрували ми з ним багато своїми полями. Може б і зійшлись якось в одній площині. Та коли ми от-от мали зустрітись, кинутись один одному в обійми, воно стрибнуло мені на зустріч і розбилось об твердь, забризкавши небо, мене і стерню своєю кров’ю.
І ніяк не знайду свого колишнього напарника. Мабуть, воно поглинулось землею, як і моя тінь, і залишило мене між двома полями на самоті.
2 березня 2014 р.
