Давно це було. А може, й недавно. Але було!.. В однiй превеликiй державi жив цар, якого всi люди вважали добрим i щедрим, бо нi з кого не брав данину i не накладав мита нi на який товар. Він щедро обдаровував своїх придворних золотом i срiблом, не шкодував свого добра жебракам i бідним. Народ проте нiколи не виходив зi злиднiв, а в руках царедворцiв не затримувалося золото, срiбло. Цареві ж комори були переповнені найрiзноманiтнiшими коштовностями.
Мав той цар єдиного сина. I царевич був таким же добрим, як його батько. Лише про щедрiсть царевича годi говорити, бо дарувати йому було нiчого. Вiн сам чекав батькових подарункiв.
Коли царевичу виповнилося вiсiмнадцять лiт, подарував йому батько-цар золотий пояс, перлами та дiамантами оздоблений. Царевич зрадiв подарунковi. Та не довго втiшався ним. I мiсяця не проминуло, а пояс зщез.
А трапилося це в безмiсячну ніч. Таких ночей люди боялися з давнiх-давен, бо як на небi зникав мiсяць, у царствi коїлося найбiльше злочинiв, гинуло найбiльше людей i зникало золото, срiбло, яке у будь-кого було. В народі подейкували, що в безмiсячнi ночi з неба сповзають змiї i чинять на землi лихi справи.
Зажурився царевич. Та не стiльки золотого пояса йому жаль, скiльки батькових докорiв лячно. Але минали днi, а батько жодного разу не запитав, чому син його дарунком нехтує.
Якось надумав цар свої багатства царевичу показати. Увiв його в скарбницю й став скринi перед царевичем вiдкривати. А скринь тих видимо-невидимо, а в кожній золота, срiбла, дiамантiв і різних коштовностей нелiчено-немiряно. Споглядає царевич тi багатства i не надивується, як батько стiльки їх настарав. Та найбiльше здивувався, коли в однiй зi скринь побачив, той же пояс, що нещодавно йому батько дарував. Переборовши страх, розповiв він про несподiвано зниклий пояс. На ту мову цар лише посмiхнувся i тут же вийняв зi скринi золотого пояса i простягнув його синовi. Щиро подякував царевич батьковi – i на його обличчi знову з’явилася щаслива посмiшка.
Але не довго було тієї втiхи царевичу. У найближчу безмiсячну нiч надворi зчинилась гроза. Загуркотіли громи, забатожили блискавиці, з неба, як з коновки, полився дощ. Прокинувся царевич, а палац весь труситься, вiкна й дверi навстіж вiдчиненi. Злякався він i побiг до батькових покоїв. Коли вiдчинив дверi, блискавка якраз спальню освiтила – i в тому свiтлi царевич побачив довге зміїне тiло, яке виповзало з лiжка. Вжахнувся царевич i тут же помчав до маминих покоїв. Але й там усi дверi були зачиненi i нiхто не вiдповiдав на його стукіт.
Юнак насилу дочекався свiтанку, а коли зайшов у свою кiмнату побачив, що знову зник золотий пояс. Чимдуж побіг царевич в батькову спальню. Але в ліжку запримітив лише нічну сорочку. Ще бiльше злякався царевич i помчав до матерi. На цей раз цариця вiдчинила. Син розказав їй про все бачене та пережите ним уночi.
Вислухала те мати з холодною байдужiстю, а опiсля i мовила:
– Про це нiхто не повинен знати! I ти мусиш про все забути. А за батька не хвилюйся. Вiн живий, i як тiльки з’явиться молодий мiсяць, ти знову його побачиш. Тодi i твiй пояс вiднайдеться.
Почувши тi слова, у головi царевича промайнула страшна здогадка, що то його батько у змiю перевтiлюється.
– I ти про все знала? – запитав вiн. – Чому ж не допомогла батьковi позбутися злих чарiв? Адже це лише чари, правда?
– Колись i я так думала, – мовила на те цариця, – та чаклунiв у дiм ззивала. Але усi їхнi старання виявилися марними. В кожнiй людинi живе змiя – i вона час від часу прокидається в нiй. Не в усiх тільки й тiло стає змiїним. Цього, на жаль, про нашого батька не скажеш...
– Чому ж ти велиш менi мовчати? – перепитав царевич. – Адже багато чаклунiв теж вiдають батькову таємницю.
– Так! Але мертвi не говорять...
Страшнi видiння батькових злочинiв промайнули в уявi царевича. Лише тепер вiн зрозумiв, яким є справжнє обличчя доброго i щедрого царя... I з похнюпленою головою пiшов вiд матерi.
Довгi днi просиджував царевич у своїй кiмнатi з однiєю i тiєю ж думкою: як зняти з батька-царя злi чари. А ще з кожним днем йому все бiльше кортiло побачити таємниче перевтiлення людини у змiю. I в найближчий вечiр, коли починалася перша безмiсячна нiч, царевич прокрався у батькову спальню. А коли почув у лiжку пiдозрiле шарудiння, запалив свiчку. В ту ж мить зустрiвся з поглядом велетенської змiї. У її очах було щось таке, вiд чого царевич весь заціпенiв. А змiя раптовим вигином тiла обвила його кiлькома кiльцями i з усiх сил почала давити. Царевич вiдчув нестерпний бiль, але не міг нічого вдiяти. Вiд безсилля йому хотiлося кричати і плакати, але як вiн не старався, не мiг навiть поворушити губами.
Враз царевич вiдчув, що втрачає свiдомiсть i нiби скочується у прірву. Але це тривало лише якусь мить – мить, що була межею між життям i смертю – і він тут же отямився. Але тепер його тiло набуло нелюдської сили i гнучкостi, бо теж стало зміїним. I два дужих тiла сплелися у смертельному двобої. На пiдлогу падали пiдсвiчники i гардини, здригалися стiни i дзвенiли розбитi вiкна. Молодий царевич був дужчим за батька. Пiсля довгої борнi цар зробив останнiй видих i в ту ж мить знову набув людської подоби. Але тепер вiн був мертвим.
Царевич-змiя покинув батькову спальню i поповз у скарбницю. Дивнi почуття оволодiли ним, коли побачив золото. Його тiло наповнювалося теплом i благодаттю.
Три доби у змiїнiй подобi юнак пробув біля скарбiв. Лише на четверту нiч, коли на небi з’явився молодий мiсяць, царевич-змiя поповз до своєї кiмнати. Забравшись у лiжко, вiн звився клубком i заснув.
Вранці царевич прокинувся таким же, яким був до дивного перевтiлення, i все те, що з ним трапилося, сприйняв лише як страшний сон.
Невдовзi до кiмнати ввiйшла цариця.
– Сьогоднi похорон царя. Тобi слiд бути бiля батька, –повелiла мати.
Царевича щось гостре вкололо у самiсiньке серце – і вiн не своїм голосом закричав:
– Неправда! Батько живий! Живий!!!
– Цар мертвий, – спокiйно повторила цариця.
I трохи помовчавши, додала:
– Тепер менi слiд i тебе боятися...
Але у поглядi матерi син прочитав не страх i навiть не тривогу, а лукаву посмiшку, i його тiло облилося холодним потом.
– Отже, все те не сон... – прошепотiв царевич.
– Я чекаю на тебе, – нагадала цариця.
На похороні царевич стояв похнюпленим й боявся пiдвести очі. Йому здавалося, що усi знають про його страшну таємницю. Навiть тодi, коли хтось пошепки молився, він сприймав те, як перешiптування людей, що спiшили рознести звiстку про вбивцю батька – царевича-змiю.
Коли труну з покiйним царем опускали в могилу, пригнiчений погляд царевича зупинився на великому золотому хрестi на грудях священика. Але то була лише мить, що царевич і не перервав своїх гнiтючих роздумiв.
Пiсля похорону назначили день коронацiї нового монарха. Ця звiстка втішила царевича, бо в його душi ще жеврiла надiя, що тих жахливих ночей бiльше не буде. Адже досi з ним такого не траплялося. I тепер його не приваблювало золото. Царевич мав гадку, що жахливе перевтiлення сталося лише через нестерпний біль і страх перед смертю.
Царевич щоночi виходив у двiр i з трепетом дивився на мiсяць, який з кожним днем все меншав. I очікувана безмiсячна нiч настала. Царевич з усiх сил боровся з дрімотою. Але рiвно опiвночi на якусь мить сон переміг. I тут же тiло юнака звилося велетенською змiєю. Перед очима царевича-змiї з’явився великий золотий хрест, рясно прикрашений дiамантами. I вiн тут же поповз у напрямi хати священика.
На дворi була темна нiч, але царевич-змiя бачив усе, як посеред бiлого дня. Вiдповзаючи вiд царського палацу, вiн ледь не потрапив на очi пiзнього перехожого, тому на якийсь час причаївся біля муру. Коли кроки затихли, змiя знову поповзла.
В одному з будинкiв, рипнули дверi i якийсь чоловік зi свiчкою в руках вийшов на порiг. Він побачив неподалiк здоровенну змiю i з переляку захотiв закричати, та, зустрiвшись із заворожуючим поглядом змiїних очей, остовпiв. А змiя в той час єдиним помахом хвоста вдарила його в спину. В нiчнiй тишi почувся лише хрускiт хребта.
Змiя тут же полишила свою жертву i поповзла геть.
Дібравшись до помешкання священика, без зусиль вiдчинила дверi, навiть не доторкнувшись замкiв, якi до того ж знаходилися з внутрiшнього боку. Коли змiя вповзла у спальню, дверi скрипнули – i священик, який ще не спав, звiвся на ноги, але тут же був збитий на землю сильним ударом змiїного хвоста. Взявши у пащу золотого хреста, змiя подалася з кiмнати.
У ту ж нiч царевич-змiя забрався у царську скарбницю i там перебував до настання молодого мiсяця.
Знову прокинувшись у своєму лiжку у людськiй подобi, царевич став згадувати минулi ночi – i жахнувся зі своїх вчинків. А найбiльше з того, що його сподiвання виявилися марними. Вiн не виходив зi своєї кiмнати до ранку. А вранці до царевича завiтала цариця i нагадала:
– Сьогоднi твоя коронацiя. Народ уже збирається. Тобi слiд поспiшити.
Царевич байдуже поглянув на матiр і ледь чутно мовив:
– Я одягаюся.
Коли мати вийшла, царевич покликав слуг й велiв їм iти з ним у скарбницю. Там одягся у найпишнiшi й найкоштовнiшi халати, повiсив на шию золотого хреста, оздобленого дiамантами, пiдперезався золотим поясом, до якого почепив меча з золотим ефесом i в пiхвах, кованих золотом. А слугам велiв набирати в кошики якомога бiльше золота, срiбла, дiамантiв та інших коштовностей.
У дворi царевича чекала золота карета. Але вiн повелiв кучеровi розпрягати коней, а сам, у супроводi слуг, пішов вулицею. Люди з криками "Цар!”, “Цар!" розступалися у рiзнi боки. А царевич, не підводячи погляду, щедро обдаровував їх золотом, сріблом та іншими коштовностями.
...У церквi царевич пiдійшов до трону. Але сiдати на нього не поспiшав. Усi погляди царедворцiв i чисельних заморських гостей були спрямованi на юного царевича, який ось-ось мав стати царем. А той виймав з пiхов меча. А коли вийняв, торкнувся ним трону – i в наступну мить рiзким помахом правицi увiгнав його у свої груди.
...Так загинув останнiй потомок династiї царiв-змiй
ID:
492872
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 16.04.2014 08:04:49
© дата внесення змiн: 16.04.2014 08:05:48
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
