У тебе безліч муз, та часом і вони не надихають,
У твоїх «надцять» серед натовпу такий один.
Із тих, що люблять, крадуть, жадають,
Та, часом, і вони тебе не надихають.
Ховаєш власну душу, п’єш мою по-троху,
Здавалось ти такий звичайний,
Але п’яниш не так як склянка соку.
Ти щось міцніше – пляшка рому,
Про тебе говорити, не хочеться нікому.
Твої слова пришиті до судин, до волі часто гамують втому,
В ту мить, коли ти так потрібен всім,
У той же час – ти не потрібен геть нікому.
