Добрий вечір, тобі, мій коханий. Знаєш, пишу це вночі, щоб ніхто це не бачив й не здогадався, що я закохана і – пишу. Мої вуха заклякли в очікуванні твого голосу й губи посохли, наче після поцілунку із холодом вже потріскались. Коханий мій, знаєш, я втратила розум від іспитів, що дарує мені життя. Тому найбільшим бажанням є погуляти у невагомості із тобою.
Я люблю барви вечірнього неба, проте, ще ранкового, адже воно нагадує твої очі. Зазвичай на сніданок я п’ю розчинну каву із бутербродами або грію тепле, ні, гаряче молоко і кидаю туди три ложки цукру. Солодко.
А двері до мого будинку й досі відкриті. Я не зачиняю їх, бо чекаю на тебе. І стіни ще в твоїх малюнках. Так, я не переклеюватиму шпалери, не змиватиму те, що ти так старанно виводив пензлем чи балончиком з фарбою. А пам’ятаєш наше фото з альбому, що ти носив із собою в куртці? Я знайшла його захованим біля вазону, там на веранді, серед сантиметрового пилу та сміття. Ні, мені не лінь і я це все приберу, та не зараз… Не сьогодні.
Тиждень тому я їхала на велосипеді. Впала та розбила коліна, але не плакала. Знаєш чому не плакала? Бо сльози вже зникли і дівчина, як на мене, ніколи не повинна плакати. Можливо тільки від щастя й усе.
Коритися небу, як корилася тобі вранці, вдень і вночі – буду.
Я люблю тебе, знаєш. Тому на зап’ясті викарбуване твоє ім’я.
Ой, тихо. Здається у мої вікна знову стукає ніч. Добраніч, коханий.
Твоя В.
