Це так безглуздо - плакати за тобою… Але я вже не вмію. Де ті сльози, які щоночі омивали моє юне обличчя, де та весна всередині мого тіла, де ті надії, що оживляли мене, як маленьке дитя? Я не сумую за тобою. Я сумую за тим, що відчувала.
Це так шалено – шукати тебе у натовпі… Ні, то не звичка. Це схоже на невільно вироблений у моєму тілі рефлекс. Зустрічі з тобою перетворились у буденну рутину. А де ж ті моменти, коли я бігла до тебе в обійми після розлук і відчувала маленькі крила десь там позаду. Вітер, наче розумів мене. Дув мені у спину і розкидав у сторони русяве волосся, щоб я скоріше побачила тебе, щоб відчула тебе, розтаяла в тобі… Я не сумую за тобою. Мені не вистачає того теплого вітру.
Це так недоречно – чекати тебе… Я втомилась. Час – мій найбільший ворог. Він вкрав тебе, він розірвав наше сіре павутиння, що тримало нас одне біля одного! Де ж ті дні, коли чекаючи тебе, я навмисно прокручувала стрілки годинника назад? Ти приходив, а я наївно дивувалась, чому ти так рано. Бо очікування на тебе були тоді моїм солодким раєм. Я знала, що ти прийдеш. Тепер я не знаю нічого. Я не сумую за тобою. Мені просто болить те, що ти більше не прийдеш.
Це так божевільно – любити тебе… Я сама божевільна. Найважче – залишити тебе позаду і знати, що з тебе почалось моє справжнє життя. Ти був художником моїх ілюзій і розсікав їх навпіл, повертаючи назад у реальність. Ти оголив мене, не знімаючи одяг. Ти роздягнув мою душу. Ти зґвалтував її як останню повію, нещадно розбив її об наше «без майбутнього», а потім посміхнувся і пішов... Залишилось звинуватити у цьому себе саму, бо хто ж тоді за це все відплатить? Я покарана. За тебе, за себе, за час, за вітер, за сльози, за кохання… І знаєш, інколи, я сумую за тобою. Але ти не зважай, це безглуздо…
