Присвячення Л. Ігнатовій
Не нарікай на себе, що ти винна!
Згадай слова – Любов завжди сліпа!
І зрозумій, що він не та людина,
Та в цьому також не його вина...
Був час - він цілував твої долоні,
І ти бриніла вся, немов струна,
І кров шалено пульсувала в скронях,
Коли, як мед, текли із вуст слова…
Здавався він античним Аполлоном,
А ти тоді Венерою була,
Так затишно було в твоєму лоні,
Коли носила крихітне дитя…
Роки минають – підростають діти,
Змінився він і ти уже не та,
Любов не може завжди пломеніти -
Тому й зникають чари й сліпота..
І як тоді вам жити без кохання?
Як втамувати серця щем і біль,
Якщо немає більше слів зізнання,
І в голові не бродить більше хміль?
У тебе є звичайно думка власна,
І рішення давно ти прийняла,
Але не тільки у коханні щастя!
Прошу почуй мої прості слова…
