Гучно клекочучи, море ковтало місяць.
Капітан сказав битися до кінця.
Ми ще раз помремо, але клятих бісів
втопимо під кораблями, у водах
старого Дінця.
Нам, морякам, забути просолені рани,
Ніби вам, живим, забути про смерть.
Воно наче й можливо, та не
тоді, коли серце заповнене наполовину
або ущерть,
бо тільки в тумані густому,
в якому світанок бродить,
можна сховати сум і утому,
змішати мертві з живими води,
убити всіх демонів і пропащих,
що душі моряцькі не пускають на небо,
тримають у водних пащах,
так наче комусь того дійсно треба.
Ми померли у сороковім,
що було солоним, то стало мокрим,
в наших жінках було стільки любові,
вони виплекали своє горе.
В наших синах було стільки сили,
наші доньки були красуні.
За що, море, ти все втопило
Не у синіх водах, але у сумі?