Я хочу жити! Не стріляйте!
Хоч знаю я: Вам все одно.
Чи то дитина чи солдати,
Все рівно Вам, аби вбивати.
Але ж погляньте! Я – людина!
Я не скотина, не тварина.
Я немічна стою між вами
Здавалось, ще не ворогами…
Та вже націлившись на мене
Я розумію: все не так.
У вас в грудях уже не серце
Там лиш компресор для життя.
Який ганяє кров по жилам,
Невміє світла відчувать.
Блукає вічність по стежинам
Душа, яку примусили страждать.
Для вас немає світла в світі,
Нема ні неба, ні пташок.
Та озирніться: ви – єдині,
Хто не почув своїх думок.
Чи хоть коли, бодай уранці,
Ви посміхнулися життю?
А може пісню заспівали
Про рідну неньку, про Землю.
Ви геть забули ту причину,
Для чого ви прийшли Сюди.
Але вже ж точно не для того,
Щоб знищити все навкруги.
Ми з вами різні,
Хоч і схожі.
Та різне вибрали життя.
В моїй душі квітник прозорий
У вашій що ж – не знаю я.
Для мене невідома злість, жадоба,
Я змалечку прикута до людей.
Мене в них вабить щирість та турбота,
Вони найкращі музи для ідей.
Щодня, коли я йду по світу,
Я відчуваю спокій, мир.
Та ви затьмарили домівку,
Нагнавши страх з усіх боків.
Благаю палко вас: залиште!
Залиште зброю! Час співать!
Ходімо разом в світ широкий,
Ми будем щастям посипать.
Забудьте про нещасну долю.
Немає часу вам вбивать.
Породжуйте нове, з добром, душою.
Відчуйте подих радості життя!...
Та не дослухавши моїх думок непевних,
Натиснув на гачок. Мене нема…
І під рушницю звуків безперервних
Назавжди від’єдналось, тіло і душа.
Мені шкода, шкода цих людожерів,
Та не тому, що в них ганебний вік.
Одним моментом, зачинивши серце,
Зненавидів одразу цілий світ.
