Україну терзала війна. Фронти, наче велетенські змії, конвульсійно вигиналися, видовжуючись і скручуючись; інколи вони, по кілька водночас, творили велетенські зашморги, в яких тисячі й тисячі змордованих, змучених, але затятих людей страшно доводили один одному свою істину, своє право бути господарем на цій благодатній, щедрій, але нещасній землі.
Україну терзала біда. Там, де фронт відступав на південь чи на північ, на схід чи на захід, лишалися згарища, руїни, рештки укріплень, страхітлива, наче з гарячкового марення, мішанина військового спорядження і мирного набутку – все понівечене, пошматоване, понищене.
Україну терзала смерть. Вбитих було стільки, що звичне, природне для людини почуття остраху й шаноби перед покійником втрачалося, поля смерті й останньої муки не жахали, – живі мали задосить клопоту й задосить горя. Хіба що яка мати чи молода дівчина блукала бойовиськами, зазираючи в обличчя тих, хто ще вчора сміявся й плакав, кохав і ненавидів, шукаючи поміж них сина чи судженого. А вони, всі чиїсь сини і суджені, лежали хто як, хто в чому, загинувши хто за що, а однак – усі! – мертві...
Переможці, віддихавшись і опам’ятавшись від вогненного шалу, проводжали в останню дорогу полеглих однополчан. Лунали салюти, прощальні слова і клятви. Схилялися над могилами знамена.
Ті знамена були в кожного війська свої. Отже, схилені в жалобі, вони не тільки віддавали останню шану загиблим, але водночас визначали їхню, бодай посмертну, приналежність тій чи іншій істині...
За селом, де степ і небо, гуркотіла громовиця вже третій день. А в селі усе принишкло, примовкло, боязко позираючи на дорогу через греблю, якою раз-по-раз мчали кіннотники, розстилаючи високо пилюку.
Молодиці тулили до себе молодшеньких діточок, похапцем поралися в обійстях, сердилися на чоловіків, котрих іще вціліло трохи після мобілізацій, погукували на старшу дітвору. Старі зітхали, про щось своє думали або згадували минулі напасті. Відважніші дядьки та відчайдушні хлопчаки, прихильцем та перебіжками, один одного уникаючи, через садки та хащаки пробиралися на край села і з-під долоні намагалися розгледіти, чия бере. Та годі було здалеку щось розібрати, збагнути, зрозуміти. Тільки чулися жахні згуки, виднілися хмари чорного диму і вчувався в далекому просторі невпинний рух...
А в ніч на четвертий день раптом усе замовкло. Хто відважився визирнути з-за плоту в бік греблі, міг розгледіти в місячному сяєві безладний тлум, що живою стрічкою тягся по греблі у зворотному, аніж за дня, напрямі.
Видно, дуже вже заплуталися химерні звиви фронтів, бо відступили супротивники поспішаючи і не виявилося в тій колотнечі за селом ні переможців, ані переможених. усі чогось повтікали, кидаючи вздовж за собою і спорядження, і зброю, і навіть поранених у поспіху лишали напризволяще.
Після полудня, коли сонце вже не так припікало, зібралися дядьки на майдані біля церкви. Хто присів під плотом чи деревом, хто зіперся на якого дрючка, а хто пристав до гурту. Радилися, що його почати. Хоч-не-хоч, а треба йти на степ. Роздивитися, як там земелька, може, прибрати розтрощене та розкидане, позасипати окопи і вирви од снарядів, та й взагалі... За тим останнім ховалася невисловлена вголос надія чимось-таки поживитися на місці нещодавнього бою, може й зі зброї що підібрати, воно зараз часи такі, що в стрісі не зайве якого ствола мати.
На тому й зійшлися.
Але спершу довелося дядькам зайнятися іншим. На степу чекало їх видовище не з приємних, а точніше, страшне видовище. Яка пекельна сила господарювала тут невтомно і з дикою насолодою? Для чого шматувала молоді тіла вояків, цинічно розкидаючи повсюди їх закривавлені рештки впереміж із землею, шматками дерева і металу? Що бачили в останню мить свого земного буття ці молоді хлопці, очі яких заскліло вдивляються в припалене спекою небо? І як зрозуміти у цій мішанині, хто тут кому був ворогом?
Хоч і самі дечого встигли на фронтах надивитись, однак почувалися зле у моторошній тиші, свідками видовища, яке ще довго з’являтиметься вві сні. Хтось промовив:
– То що, хлопці, нема ради. Треба їх...
Замовк, не докінчив мови. Усе було й так зрозуміло.
Братську могилу зробили неподалік, на колишньому хуторі. Лишалася там ще стара садиба, ще вздовж межі росли дерева і обсипана криниця таїла вологу напівтемряву. Але господарів давно вже розкидала доля по світу, а сільські жителі боялися тих місць, відстрашені розповідями схильних до фантазій місцевих Демосфенів.
Щедра на врожаї, пригріта сонцем земля, любляча, як мати, поєднала тих, хто ще недавно стріляв один в одного, хто міряв життя мірою лютої ненависті до брата свого.
Промайнули над степом невтримні, гарячі роки, наче сполохані, наче норовисті коні.
Братська могила заросла хащаками. Тут, випасаючи череду, мали де бавитись нові й нові покоління сільської дітвори. Про те, хто лежить під пагорбком, ніхто з молоді не здогадувався, а старші... старші мовчали, не шукаючи собі і дітям зайвого клопоту, чи й біди, на голову.
У повоєнні роки незайманщину розорали, швидко повиростали ті, хто в степу за селом, під глибоким небом, у дивовижному просторі, наповненому вітрами і волею, обжив для розваг острівок гущавини. Жодних слідів не залишилося від могили, в якій спочили після триденного бою один одним убиті вояки.
Тільки сонце, як і тоді, сходить щодня над степом і заходить, і кінця-краю тому не знати.
ID:
519138
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 23.08.2014 19:04:10
© дата внесення змiн: 15.04.2015 20:51:16
автор: Богдан Сиваківський
Вкажіть причину вашої скарги
|
