ЗАКІНЧЕННЯ
Роздiл третiй.
КОЗАК IВАН – СТАРШИЙ СИН ГЕТЬМАНА ГОЛОТИ
Доки Гетьман Голота рiднiй Вiтчизнi служив та поганих туркiв, татар воював, Гетьманша народила сина, якого Іваном охрестили. А згодом ще одного сина Голотi подарувала. Того Назаром нарекли.
Виросли сини та один в одного козаки, на батька вдалися – i станом, i вродою, i силою та вiдвагою.
Надумав старший син Iван у свiти податися, чужі країни оглянути, себе людям показати та доброї слави зажити. Осiдлав Іван коня, батька, брата обняв, матір поцілував. Коли з матiр’ю прощався, та вплела йому в козацького чуба-оселедця волосинку, яку зi своєї голови вистригла, i мовила:
– Бережи її. У найлихiшу годину вона тебе вiд смерті вбереже.
Довго козак Iван свiтами мандрував, у рiзних країнах бував, а накiнець до Стамбула прибився. По вражому мiстi походжає та туркiв споглядає. А там i думає: “Як у Цар-градi бути, то й слiд султана навiдати”.
I подався до султанських палацiв. На воротах стражу кликнув та велiв їй султану переказати, що приїхав у Цар-град козак Iван, старший син Гетьмана Голоти, та хоче султана бачити. Почув те султан вiд стражникiв, тут же велiв козака перед його очi привести.
Став Iван перед султаном, з нiг до голови того оглядає та й думає собi: “Султан як султан, вирядили б мене у золотого халата, то я теж за султана зiйшов би”.
А султан тим часом запитує Iвана, по якiй нуждi його батько у Стамбул прислав. Iван і вiдповiдає:
– Та яка нужда у Гетьмана Запорiзького може бути?! Ото в Цар-град випадком прибився та й думаю: а ну ж подивлюся, що то за таке цабе бусурманський султан.
Почув те султан, стражу кликнув, велiв козака Iвана у темницю вкинути, а гiнцiв до гетьмана Голоти слати, щоб за сина викуп слав. По тому й промовляє:
– Отепер я своє золото, срiбло та перли, дiаманти поверну у казну та ще й удвiчi бiльше в Голоти заберу.
А Iван на те йому й каже:
– Дурний ти, султане! Мiй батько, коли довідається, що ти його сина у темницю запроторив, твiй Цар-град на порох зiтре, а тебе на палю посадить та з живого ременi сукатиме.
Вислухав те султан, подумав сам, з вiзирями порадився та й вирiшив, що козак правду каже. I велiв Iвана у царських палатах тримати та в усьому йому догоджати.
Наступного дня приходить султан до Iвана та просить дарунок вiд нього прийняти – гарем прекрасних дiв. Поглянув на них козак, та й мовить:
– Який же ти дурень, султане! Де ж видано, щоб у козака гарем був. Козаковi й одної дружини вистачає!
Розсердився султан, стражникiв гукнув i велiв козака у темницю вкинути.
Та недовго Iван у темницi просидiв. Подумав султан, з вiзирями порадився i надумав, що таки краще з сином Голоти добром обiйтися, бо, чого доброго, то й насправдi сам Голота сина прийде визволяти, Стамбул на порох зiтре, а його, наймогутнiшого султана, на палю посадить та з живого ременi сукатиме. Тому знову велiв козака у палати кликати та в усьому йому догоджати.
Сам до Iвана завiтав, став слiзно прощення благати, а пiд кiнець і мовить:
– Бери, Iване, у жони мою доньку.
Подивився Iван на султанову доньку, худу та кiстляву, і мовить:
– Чи ж ти, султане, i зовсiм глузду позбувся?! Де ж видано, щоб козак та й на вилах оженився?
Розсердився султан, стражникiв гукнув i знову велiв Iвана у темницю вкинути. Та швидко й передумав козака карати i на свою голову Голотину немилiсть викликати. Наказав Iвана знову в палати вести та в усьому йому догоджати.
А наступного дня приводить свою наймолодшу доньку, як пiвонiю пишну, та й каже:
– Бери, Iване, у жони мою найулюбленiшу доньку.
Глянув Iван на неї i мовив:
– Дiвка гожа. А от чи вмiє вона саламаху терти та галушки варити?
Де ж видано, щоб султанова донька, та ще й найулюбленiша, саламаху терла та галушки варила?! Розсердився султан, стражникiв гукнув i велiв Iвана знову до темницi вести. Та до наступного дня, все з тiєї ж причини, що раніше, знову передумав i знову велiв козака у пишнi палати вести та в усьому йому догоджати, а свою доньку наймолодшу вчити саламаху терти та галушки варити.
Минув тиждень-другий, султан знову перед козаковi очi свою найулюбленiшу доньку приводить, а та козака саламахою та галушками частує. Покуштував тих страв Iван та й каже:
– Тепер, султане, твою дiвку i замiж видавати можна, та не козаковi-християниновi на бусурманцi женитися.
Розсердився султан, кличе стражникiв, велить Iвана у темницю вкинути.
Спить Iван, а його й будять та в палати ведуть, там медом, вином частують, а закушувати дають саламахою й галушками, які власноруч наготовила султанiвна. А султан вже й доньку згоджується охрестити, аби Iван лише оженився на ній, та щоби в такий спосiб Голота з султаном породичався.
– Нехай буде так, – каже Iван. – Лише, султане, перш нiж женитися буду, виконай одне моє прохання.
Пристав на те султан, Аллахом зарiкся, що будь-який козацький каприз виповнить.
А Iван i мовить:
– Дай менi волю у твоєму царствi три мiсяцi султанувати.
Кається султан, що на козакову умову пристав, та нічого не вдієш, бо ж перед Аллахом зарiкся. Ото й зняв з себе одяг султанський та козаковi передав, а при тому велiв всiм пiдданим три мiсяцi Iвана султаном величати та всi його велiння-забаганки виконувати.
А козак Iван найперше велiв султана у темницю вкинути, а щоб той бува про справи державнi чогось не довiдався, то стражу бiля темницi приставив з козакiв-невiльникiв, яких щойно визволив. А другим разом велiв гiнцiв по всiх османських землях слати та з усiх усюд козакiв i християн-невiльникiв до Цар-граду припроваджувати. Третiм разом велiв весь флот iмперський до столицi спровадити.
Сидить султан у темницi, щурiв годує, а Iван у султанських палатах царює. I до того доцарювався, що усiх козакiв та всiх своїх землякiв-українцiв на кораблi посадив i на Днiпровi береги вiдправив. А на сто кораблiв султанову казну навантажив i на Сiч спровадив.
Тут домовлений термiн закінчився. Повернувся iстинний султан на трон султанський. Та як довiдався про козаковi витiвки, то тут же велiв на царський майдан вести, туди ж народ скликати i привселюдно вiдрубати козакові голову.
Привели турки Iвана на царський майдан, кликнули весь люд бусурманський та сто катiв привели, котрi б козака скарали. А козак i у вус не дмухне. Зiйшов на ешафот, ногою на плаху обiперся та чуба-оселедця почiхав. Тут же буря звiялася – з моря велетенський орел прилетiв і козака на крила узяв та до Сiчi понiс.
Так щасливо закiнчилися заморськi мандри козака Iвана – старшого сина гетьмана Голоти. А за справи добрi отримав козак Iван велику шану сiчовикiв.
Роздiл четвертий.
КОЗАК НАЗАР – МОЛОДШИЙ СИН ГЕТЬМАНА ГОЛОТИ
Прочув Назар, молодший син гетьмана Голоти, що ватаги козакiв у великий похiд вибираються. I собi у дорогу налаштувався. З батьком, матiр’ю попрощався i до козакiв пристав. На прощання i йому мама вплела у чуба-оселедця чарiвну волосину та наповiла берегти її. А йшли тодi козаки за гори Вiрменські, поза море Чорне туркiв воювати.
За Вiрменськими горами з Назаром пригода трапилася i вiн вiдбився вiд своїх побратимiв. Довелося йому одному у лiсi заночувати. А коли мiцним сном спав, напали на нього турки-розбiйники, руки, ноги зв’язали i повезли у краї невiдомi. Там перепродали його купцевi, що йшов з караваном до перської столицi. А той купець перепродав Назара персу-гончаревi.
Приставив гончар Назара до роботи, добрий харч видiлив i неволити не неволив. Тому було у Назара часу й мiсто оглянути i до чужинського життя придивитися.
Забрiв якось Назар пiд стiни шахського саду. А в той час із-за мурiв високих пiсня лунала. Почув козак нiжний дiвочий голос, i так ним замилувався, що й на стражу не зважив на високого мура забрався. Побачив дiвчину, котра спiвала, i щиро закохався у неї.
Та тут стражники великого падишаха надбiгли, Назара з муру стягли i повели на суд свого могутнього повелителя.
– Навіщо у мiй сад забирався? – запитує падишах.
Назар правду розказує та в коханнi до юної персiянки зiзнається, не вiдаючи, що та дiвчина – самого падишаха донька.
– I ти бачив її обличчя? – знову запитує падишах.
– Лише одну хвилечку, – признається Назар. – Але й цього було досить, щоб я на все життя її покохав.
– Вiдрубати цьому зухвальцю голову, – наказує падишах.
I тут же з’явився кат з гострою сокирою. Замахнувся над Назаровою головою, а сокирище зламалося – i гостра сокира самому катові на голову впала i тяжко поранила.
Велiв шах другого ката привести з мечем двогострим. Замахнувся кат мечем, меч навпiл зламався, його обламок на голову самого ката упав i тяжко поранив її.
Велiв шах третього ката привести з важкою булавою. Замахнувся кат булавою, але й булава зламалася, самому катові на голову упла i тяжко поранила.
Зрозумiв шах, що козака всесильнi чари бережуть, i велiв Назара у дорогi халати одягти та до столу садити.
I повiв падишах з ним мову:
– Вiддам тобi в жони мою найпрекраснiшу доньку Лалу i дам тобi половину свого царства, лише збав мою державу вiд злого розбiйника Карiмба.
I далi повiдав шах:
– Карiмб у горах сидить, зi злим духом знається. Тричi своє вiйсько проти нього посилав. Перше моє вiйсько i до гiр не дiйшло, як пiд ним земля провалилася i на тому мiсцi вогненне озеро утворилося. Друге вiйсько лише в гори ступило – змела його вогняна лавина. На третє моє вiйсько гори звалилися i всiх моїх воїв камiнням присипало. З тих пiр немає жодного чоловiка котрий би не побоявся йти у гори, де ховається Карiмб. А злий Карiмб каравани грабує, людей убиває, а награбоване добро ховає у печерах.
Пристав Назар на падишаховi умовляння та й каже.
– Царства чужого менi не треба, а коли я вернуся, то вiддаси менi за дружину ту дiвчину, котру я сам виберу.
Нагострив Назар шаблю, коня осiдлав i в дорогу вирядився.
Проминув козак вогняне озеро, проминув вогняну лаву, перебрався через зваленi гори. Тут на нього, нiби з неба, залiзна сiтка впала. Заплутався козак у сiтці, з коня впав i до рук розбiйникiв втрапив. Тi його до Карiмба привели. Карiмб i запитує:
–Чому в мої володiння забрався?
Козак Назар правду каже:
– Прийшов, щоб твою голову вiдрубати та до нiг падишаха покласти.
Розсердився Карiмб, наказав тут же зухвалого козака скарати. Взявся перший розбiйник за сокиру гостру, замахнувся нею над Назаровою головою. Та сокирище навпiл зламалося, сокира на голову самому розбiйникови впала i тяжко поранила.
Визвався другий розбiйник голову козакові вiдрубати. Вийняв з пiхов меча двогострого i замахнувся ним. Та меч навпiл зламався, його обламок впав на голову самого розбiйника i тяжко поранив.
Третiм зголосився скарати козака розбiйник з важкою булавою. Але й та зламалася, їїобламок упав на голову самого розбiйника i тяжко поранив.
Побачив Карiмб, що не може скарати козака нi сокирою, нi мечем, нi булавою, i повелів вкинути його у яму, де сидять давним-давно негодованi тигри.
Впав Назар у яму, та голоднi тигри на нього не накинулися, а розбiглися по рiзних закутках.
Тодi Карiмб став джина викликати. Появився всесильний дух перед Карiмбом, а той i велить йому вiднести козака на пустельний острiв, що посеред Льодового океану.
Пiдняв джин козака вище найвищих хмар, і на холодну пiвнiч поніс. Почiхав Назар чуба, як тут же до нього прилетiв див-птах i принiс у своєму дзьобi перстень iз мiсячним каменем у золотiй оправi. Надiв Назар персня на правицю, а джин i запитує:
– Що накажеш, повелителю?
Назар велить йому негайно вертатися до Карiмба, злого розбiйника.
З’явився козак перед Карiмбом, як з неба впав. Не роздумуючи Карiмбу голову вiдрубав, а розбiйникiв скидав у яму, до тигрiв давним-давно негодованих.
По тих пригодах сiв козак на коня i подався до падишаха. Зрадiв падишах козаковi, пишну гостину влаштував i свою доньку привiв. Глянув Назар на неї i впiзнав у нiй ту дiвчину через яку i сталася з ним ця велика пригода.
Взяв Назар Лалу за дружину, а вiд половини царства вiдмовився:
– Не гоже, – каже, – козаковi в чужих краях царювати. Треба на Батькiвщину вертатися, турка, татарина воювати.
Наступного дня козак Назар посадив Лалу на коня i з першим караваном, який вiдправлявся за Чорне море, вирушив у дорогу, щоб вернутися на Сiч, де його чекали батько, мати i козаки-побратими.
Роздiл п’ятий. КОЗАЧКА ЯРИНА
Коли сини у свiтах пригод шукали, у Голоти донька народилася. I виросла такою гарною, що й пером не описати. Шлють сватiв до Ярини i царi, i королi заморськi. Усiм дiвчина вiдмовляє, бо щиро одного козака Трохима кохає.
Пiшов Трохим у похiд з Голотою. По трьох мiсяцях козаки додому повернулися, а Яринин наречений як пiд землю провалився. I мiж полеглими в бою його не було, i живим пiсля бою його не бачили.
Не довго роздумувала Ярина, козацькi шаровари вбрала, пiд шапку-бирку волосся заховала, коня осiдлала i в дорогу вирушила. Все потайки вiд батька та братiв робила, лише матерi про все повiдала. Благословила мати доньку i дала їй три чарiвнi волосини зi своєї голови.
Свiжими слiдами до бранного поля доїхала. Там вороння на татарських трупах бенкетувало. Там високий козацький курган стояв. Вклонилася Ярина могилi, далi поїхала.
Добралася до байраку зеленого, в ньому на джерело натрапила, з коня зiйшла, щоб води напитися. Нахилилася над джерелом i побачила у ньому Трохимiв перстень. Стривожилася Ярина, оглянулася i побачила, як з-за дерев, кущiв з роззявленою пащею велетенський змiй виповзає. I втiкати було пiзно, i заховатися нiкуди.
Тут згадала про маминi чарiвнi волосини. Махнула ними перед очима змiя – i той як укопаний застиг перед Яриною. Вийняла козачка шаблю з пiхов i вiдрубала йому голову. Та в цю ж мить зi змiїної шиї друга голова появилася. Знову Ярина чарiвними волосинами змахнула i вiдрубала йому другу голову. Але натомiсть появилася третя... Не встигне дiвчина вiдрубати одну голову, як тут же наступна з’являється.
Так Ярина вiдрубала дев’яносто дев’ять змiїних голiв. Лише тодi, як впала остання з них, змiй згинув.
По тiй пригодi Ярина напилася води i вздовж мертвого змiїного тiла пiшла в глиб лiсу. I дiйшла до входу у пiдземелля. А на входi того пiдземелля залiзнi ґрати стояли. Спробувала Ярина вiдчинити їх, та бачить, що не подужає. Тодi стала кожен залiзний прут маминою чарiвною волосинкою зв’язувати. Ґрати упали, але й волосина зотлiла.
Залишилася Ярина лише з двома волосинами. Запалила смолоскипа i в темне пiдземелля зійшла. Та через сто метрiв знову перед залiзними ґратами зупинилася. Тут другу волосину стратила. Зайшла дiвчина у великий ґрот i побачила три ходи, котрi в рiзнi боки вели. Пiшла першим ходом i дiйшла до ями, повної людських кiсток. Повернулася Ярина i пiшла другим ходом. У його кiнцi побачила яму глибоку, а з ями почула людськi стогони та зойки. Стала Ярина Трохима гукати, а у вiдповiдь почула рiзними мовами благання порятунку, бо були в тiй ямi i козаки, i турки, i ляхи, i татари – хто бiля джерела з’являвся, усiх змiй хапав та в пiдземелля нiс i вкидав у глибоку яму.
Взяла Ярина мотузку, один кiнець до каменя прив’язала, а iнший у яму опустила. Стали люди з ями вибиратися, а дiвчина кожного й розпитує про Трохима.
Один козак й мовить:
– Був з нами в ямi козак на ймення Трохим – молодої гетьманiвної наречений. Змiй щодня когось з ями забирав. А оце сьогоднi Трохима взяв.
Забiдкалася Ярина, що дiяти – не знає. Але згадала про третiй хiд з ґрота i мерщiй до нього подалася. Та не довго тим ходом йшла. Перегородили її дорогу залiзнi ґрати. Довелось Яринi третю волосину використати. За ґратами побачила глибоку яму, а коли її освiтила, то вгледіла й Трохима. Він стояв посеред ями i руками, ногами вiдбивався вiд молодого змiя. Не роздумуючи, скочила Ярина в яму i поруч з Трохимом стала. Але не голiруч, як Трохим, а зi смолоскипом i гострою козацькою шаблею. Стала вона рубати змiєня, та що не зiтне голову, тут же друга явиться. Так дев’ять голiв вiдрубала. Лише тодi молодий змiй згинув. А Ярина зi своїм нареченим обнялися. Та тут обоє i втямили, що в глибокiй ямi знаходяться, з якої самотужки не вибратися. Стали на помiч гукати, та люд по довгих днях неволi i страху за життя поспiшив якомога швидше з пiдземелля вибратися. Один козак, котрий i повiдав Яринi про Трохима, вслiд за козачкою подався. Вiн i допомiг з ями вибратися.
Бiля печери Ярину вiрний кiнь очiкував – нiкому до рук не дався, хоч охочих заволодiти ним було чимало. Сiли Ярина i Трохим верхи i рушили знайомою вже нам дорогою додому, та мимо козацького кургану високого, мимо поля бранного. Там визволений люд наздогнали. Дивувалися i козаки, i ляхи, i турки та татари коли довiдалися, що вiд вiрної погибелi їх козачка врятувала. А ще бiльше дивувалися тому, що тiєю козачкою була донька самого гетьмана Голоти.
Роздiл шостий
СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА ГОЛОТИ
1.
Багато лiт Голота козакував, а ще бiльше гетьманував. До старих лiт дожив. А на сивого чуба й бiда звалилася: померла його дружина – добра порадниця i вiрна помiчниця. Перед смертю наповiдала Голотi:
– Обрiж мої коси – i скiльки волоскiв настрижеш, стiльки рокiв ще житимеш. I нiякий меч тебе не вiзьме, нiяка стрiла, куля твого тiла не проб’є.
– Не гоже козаковi, – мовить Голота, – пiсля смертi дружини довго на свiтi гуляти. I вперше у життi не виконав її волi.
Поховав Голота дружину на Днiпрових кручах, з синами та донькою її смерть оплакав i знову на Сiч подався. Тут велiв козакам у похiд збиратися i йти татар воювати.
Спорядили козаки “чайки” i подалися Днiпром-рiкою до моря Чорного. Гетьман Голота попереду пливе, дорогу вказує. А за ним тисяча кораблiв. А на кожному кораблi сотня козакiв.
Морською хвилею козаки на кримський берег налетiли, стали невiльникiв-християн з рабства визволяти та награбоване татарами в чужих землях добро на “чайки” вантажити. З “чайками” i козакiв Голота на Сiч вiдправляє. I все меншає їх пiд його рукою. А прийшов час – гетьман один-однiсiнький залишився.
Довiдався хан, що Голота один по кримськiй землi гуляє, послав проти нього тьму своїх найкращих воїнiв. Тi злими яструбами на гетьмана налетiли та в нерiвнiй битвi у полон взяли. Тiшиться хан та велить Голоту у гори везти, там у темнiй печерi до стiни прикувати i щодня з його тiла шмат м’яса вiдрiзати. Те i вчинили татарськi кати. Бачить Голота, що вiрної смертi дочекався, велить своїм катам ханові переказати, що перед своєю смертю хоче бачити його та щось важне сказати. Подумав хан, що Голота багатий викуп запропонує, тому й прохання його виповнити поспішив. Їде, та дорогою й радиться з вiзирями, як би то не продешевити.
Став татарський хан перед Голотою, а той i мовить йому:
– Покликав тебе, хане, щоб за твiй присуд поганський та плюнути тобi в очi.
I, не чекаючи ханової згоди, плюнув йому в обличчя.
Розлютився хан, з золотих пiхов ятагана вийняв i одним помахом вiдрубав Голотi голову.
...Пролилася кров козацька та всю печеру заповнила. Стоять хан і його вiзирi до колiн у кровi й не можуть ніг підняти, бо кров на смолу перетворилася. Нелюдським страхом пройнялися i хан, i його слуги. Вiд того страху всi у кам’янi глиби перетворилися.
2.
Як довiдалися сини Голоти, що їх батько у полон втрапив, найвiдчайдушнiших козакiв зiбрали i щодуху найпрямiшою дорогою до Криму помчали. I нiяка сила не могла їх зупинити. Розметали сотнi перекопського мурзи i до ханської столицi направилися. Та в дорозi довiдалися, що їх батько вже мертвий у гiрськiй печерi, прикованим до кам’яної стiни стоїть. Вiднайшли сини ту печеру, тiло в труну положили i повезли на Україну.
З великими почестями козаки свого Гетьмана поховали. Над могилою високий курган насипали. Над ним досi орел лiтає, а побачивши в степу подорожнього, на курган сiдає i розповiдає правду про вiдважного Голоту – козака i Гетьмана Запорiзького – та про подвиги його синiв Iвана й Назара і славної доньки Ярини.
ID:
522304
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 09.09.2014 00:02:56
© дата внесення змiн: 09.09.2014 00:13:28
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
