Не смію погляду до неба підвести...
Вуста шепочуть лиш " Прости... прости..."
Ми грішні... грішні...грішні люди...
Бо є Твої сини, а є - Іуди...
..................................................................................
І ми самі усе це натворили...
Що гірко жити на Землі, все говорили,
Що мало нам добра... Ну а тепер...
Щасливий той, хто пережив... і не помер...
Хіба ж ми цінували прості речі?
Хліб на столі, чи посмішку малечі...
Блакить небесну з спокоєм одвічним,
Чумацький шлях із сяєвом магічним...
Хіба ж ми цінували кожну днину?
Хто думав про життя? Про Батьківщину?
Занурені в рутину з головою,
Сердешним не ділилися з Тобою...
Але терпіння вічним не буває...
І мов Адам і Єва, вигнані із Раю,
Прозріли ми на цій Землі Гріхів,
Ми каємося... й тут... немає слів...
...............................................................................
Не смію погляду до неба підвести...
Вуста шепочуть лиш " Пробач... прости..."
І мертві падають, мов листя восени...
І хай вже ми... Лиш тільки не вони...
Лишень не дітки... Бо не їх вина,
що стільки душ поглинула пітьма...
І що їм, янголяткам, треба?
Тепла, і сонячного неба...
Бо серце крається з жалю...
Пробач нас...
грішних...
я молю...
10.09.14.
Хтось скаже, що винен один - головний ворог, але розділяю Вашу думку щодо винності самих людей - адже ворог просто скористався їхніми слабкостями, гріхами...
А взагалі щемна робота, особливо пройняло:
"І мертві падають, мов листя восени..."
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви правильно зрозуміли цей вірш... Не один ворог... Їх багато, і іноді ми самі собі вороги... Прийде час і ця війна перестане нарешті відбирати життя тисяч людей. Це все безглуздо, страшно і боляче... Але ж як змінилося відношення людей до власної держави...Ми наче прокинулися з якогось сну, переосмислили стільки речей... Важко усе це... але це наша реальність і ми повинні в ній жити. Щиро дякую Вам...
Господь милосердний, Він приймає щире каяття. Якби ж кожен це усвідомив і покаявся... А за дітей найбільше страшно, бо ж вони ні в чому не винні...
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Наталочко... Іноді волію не занурюватися у ці болючі думки, бо надто тяжко... Та час від часу таки роздумую над цим усім, як і кожна людина. Як можна змінити хоча б щось на краще?.. Хоча б щось... Дякую тобі, люба землячко...
Трогательно. И очень правильная позиция поэта.
Каждый обязан задуматься о своём отношении
к всевышнему и к окружающим человека ценностям...
Об отношении к ближнему, о милосердии...
О покаянии...
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таісія, Ви завжди тонко відчуваєте те, що хоче передати поет в своєму творі. Щиро рада, що Вам сподобалося. Дуже вдячна за розуміння і підтримку.
Неймовірно!!!!! Так, той, хто пережив, дійсно, повинен бути щасливий, але...чомусь не так. Як писала Оксана Максимишин у творі "Мамо, не плач"..."..і рана смертельна уже не болить...". Можливо, Герої, не дочекавшися справжнього щастя тут, отримали його...там.
Хіба ж ми так цінуємо те, що нам дано? (це Ви також, дуже вдало підмітили) - ні! Не завжди! лише, скажімо, в екзистенції. Але якщо вдастся вимолити чи вибороти щастя, це буде найбільшим досягненням
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую Вам, Олеже... Я дивилась передачу про Оксану Максимишин і її дивовижні вірші, такі, що аж мурашки по тілі... Звісно, я вірю, що Герої дивляться на нас з неба. Вони вже знають ті істини, які нам не відомі. Нещодавно мене вразили слова скаліченого солдата: " Краще померти у бою, ніж жити на колінах"... Скільки ж сили, віри і мужності потрібно мати, щоб так мислити...
"Коли маєм, не цінуєм, а втративши - плачем..."ці слова прийшли до нас з минулого, отже так було завжди. І, нажаль, такі речі незмінні. Минає біда, і людина знову помаленьку забуває те, що було, і жиє сьогоденням. Я щиро сподіваюся, що нам вдасться вимолити щастя, і війна покине нашу Землю... Дякую...