Не смію погляду до неба підвести...
Вуста шепочуть лиш " Прости... прости..."
Ми грішні... грішні...грішні люди...
Бо є Твої сини, а є - Іуди...
..................................................................................
І ми самі усе це натворили...
Що гірко жити на Землі, все говорили,
Що мало нам добра... Ну а тепер...
Щасливий той, хто пережив... і не помер...
Хіба ж ми цінували прості речі?
Хліб на столі, чи посмішку малечі...
Блакить небесну з спокоєм одвічним,
Чумацький шлях із сяєвом магічним...
Хіба ж ми цінували кожну днину?
Хто думав про життя? Про Батьківщину?
Занурені в рутину з головою,
Сердешним не ділилися з Тобою...
Але терпіння вічним не буває...
І мов Адам і Єва, вигнані із Раю,
Прозріли ми на цій Землі Гріхів,
Ми каємося... й тут... немає слів...
...............................................................................
Не смію погляду до неба підвести...
Вуста шепочуть лиш " Пробач... прости..."
І мертві падають, мов листя восени...
І хай вже ми... Лиш тільки не вони...
Лишень не дітки... Бо не їх вина,
що стільки душ поглинула пітьма...
І що їм, янголяткам, треба?
Тепла, і сонячного неба...
Бо серце крається з жалю...
Пробач нас...
грішних...
я молю...
10.09.14.
Що там казати: не солодко нам жилося раніше ( не всім звичайно), а тепер... нема слів...
Важливу підняли тему.
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Може ми самі винні в тому, що сталося?... Може мало молилися, більше переймалися фізичними благами, а не душевними?.. На все мусить бути якесь пояснення... Дякую Вам, Надіє...
