У моєї голови були хворі скроні. «Напевно простуда» - думала я, та, коли він подивився мені у вічі – довелося завмерти. Померти. Скільки людині потрібно для смерті? Здавалося, що ціле життя, бо тільки у його очах був відбиток важкої молодості, унікальної – моєї.
Слухай – слухай, як шепоче вітер у небі між деревами і, крізь листя, надсилає конвертами запахів наших емоцій. Бо побачивши тебе я зомліла. Упала. Побила коліна біжучи від твого погляду, який й досі не змогла забути.
Кури сигарети. Так, кури. Шкідлива звичка додає тобі мужності, харизми і такої ніжності!.. Мені б хотілося взяти тебе за руку. Відчути дотик шкіри і триматися пальців так сильно, що аж долоні б спітніли. Смієшся? Смійся, ти прекрасний навіть тоді, коли я не бачу твоєї посмішки.
Друже мій! А ти взагалі читаєш?! Так якби ж ти тільки знав, що це через тебе я почала слухати гурт «СПЛІН»…
Романси – романси…
Припини карбувати у моїй пам’яті погляди.
Ненавиджу сірі очі. Обожнюю сірі очі.
Ти поєднання емоцій в мені.
Скільки там кілометрів між нами? Багато? Так, я знаю. Дороги, знаєш, втомлюють… Та й відстань не зробить емоції сильнішими. Вони згаснуть. Гаснуть. Гаснуть…
Ми не говоримо про почуття – їх нема! Ми не говоримо про симпатію – вона оманлива!
І що б ми робили без соціальних мереж, тут, у житті? Я б не згадувала тебе, не переглядала фото, не знала б, що у тебе там є дівчина і… І жила б собі як і раніше, нервувала від періодичних нагадувань про себе колишнього, що так бісять і хочеться випити!..
Іноді я здаюсь собі найбільшим романтиком у цілому світі, та ні. П’ючи апельсиновий сок, або ж улюблений чай – не можу змусити себе прочитати книгу і, думаю, нащо ж тобі така як я?
А ні на що. А просто так. Аби відчувала емоції. Аби була. Аби…