Маленьке місто Провінція купалося у відблисках помаранчево – жовтого кольору, що так і лилось водоспадом з дерев. Цього ранку сонце освітлювало вулиці не так яскраво як вчора, та це не змінювало їх різючої краси. Чи є щось на світі миліше, ніж запах дерев у такому рідному тобі парку, що розлігся немов лінивий пастух за декілька вулиць від дому? Над цим потрібно не думати – це потрібно відчувати.
Найцікавішим у місті Провінції є мій маленький будиночок, що вже довгі роки спить посеред центру міста оповитий виноградом та яблунями. Кожного разу, коли проходиш повз або зазираєш у гості – невимовно сильно хочеться обійняти, окутати своєю ніжністю облуплені стіни аби не сумував, аби не замерз.
Уже не перший рік через поріг мого дому переступають інші люди. Прибираючи газони від віття та листя не бачать, як він хворіє. Вони їдять його виноград, збирають яблука й груші, саджають якісь буряки на газоні й не розуміють, що цим вони виснажують його і роблять гірше. Чому б не посадити квіти? Смачна полуниця росте за гаражем, що колись дідусь там ставив машину. Та зараз там книги… Багато рідкісної літератури, яку дім, так бережливо оберігає аби не попсувалась і не зникли зі світу ті сторінки романів і детективів видатної літератури. А що ж роблю я? Чому не лікую його? Чому заходжу так рідко в гості? Просто не має часу, просто всі зайняті, так, буденність…
Маленьке місто Провінція знає, що я віддала б усе на світі, аби знову жити там, аби виходити зранку на подвір’я із чаєм і поряд із рідними стінами спостерігати як зникає роса з листя дерев…
