За вікном сипались крихти снігу, розгулювали повітряними проспектами, проживаючи ціле життя, перш ніж потрапити на землю. Я ловила їй поглядом, та вони щодуху мчалися вперед, не звертаючи на мене ніякої уваги. Нічого, я вас ще наздожену, будете хрускотіти під моїм взуттям! Дихали димарі. Дим то підіймався вгору, то падав вниз, кружляючи в повітрі разом зі снігом. Чиїсь дбайливі руки готували страви на Святвечір, рахуючи, коли вже їх назбирається 12. Хтось тікав раніше з роботи, щоб встигнути купити щось до свята. Дітлахи бубоніли собі під ніс колядки, радісно уявляючи свій різдвяний капітал. Тріскотів мороз, обпалюючи коліна і вуха модниць. Мені не було чого боятись в своєму кожуху до п’ят, хіба що мій нежить замерзне, а коли потрапить в теплий дім, почне танути і капати з носа…
Хмари не хотіли здаватися, їхнім плетивом було затягнуте небо, але наче за наказом свого Володаря вони розступилися, і засяяла саме та, Віфлеємська зіронька! Адже хіба має сенс життя, якщо не вірити в диво? Вона манила своїм світлом, огортала спокоєм, на душі ставало легко й весело, незважаючи на негаразди. Попереду чекала особлива вечеря, попереду чекало свято і вихідні. Попереду чекала «нова радість». І кожен зрозуміє це по-своєму…