Ці простори, вони мене надихаюсь. Саме тут мені легше передати на папері
свої думки й емоції. Лише варто подивитися навколо і я зачарована цими
краєвидами. Не можу відірватися від цього місця. Тут добре і спокійно.
З пристані доноситься музика. Скоро тут відремонтують все, що було
втрачено, все, що зламалось протягом часу. Сюди знову припливатимуть
човни. Я вірю в це! Тут промайнуло все моє дитинство, моє літо, моє зовсім
недалеке літо. Довкола чутно щебетання пташок, у воді хтось хлюпочеться.
Приємно тут знаходитися. Хочеться побачити, як виглядає це місце вночі.
Зялягти б в цю траву, таку високу і зелену, з якої так і видніється висока
кульбаба. А пташки все продовжують співати наввипередки, ніби пісню
заводять. Я вслухуюся в ці звуки, обожнюю це місце і хочу тут залишитися,
хоча час додому. Я не можу бути байдужа до того, що бачу, чую, відчуваю.
Тут так гарно, не вистачає лише... Мовчу. Вже стає прохолодно, наближається
ніч. Знаю, що довго залишатися не можна, хоча тут так добре. Проте, я
справді мушу йти, залишаючи це все, але скоро неодмінно повернуся, як
поверталася шіснадцять років підряд, щоб налюбуватися цією красою,
цими краєвидами, які в моїй пам’яті залишаться на все життя.
2 травня 2014 р.
