Тримаю лезо без руків’я,
Що ранить лиш мене – сум змий,
Бо Ревність лезу тому і́м’я,
"Самотність" в нього позивний
Цілунки час вбивали довго
Й мене врази́ли іскри ті
Раніш ти мав подобу вовка
Та з серцем чорної вівці
Тепер ти стис її зап'ястя
І диригентом долі став
Мотив підхоплює дзвін щастя
І десь далеко мій оскал
Протест свій висловило серце
Ножі у ньому леза гострять
В ошаленілому слів герці
Останній не за мною постріл
В двох дзеркалах душі твоєї
Навряд чи відіб’юсь ще раз
Я вже мара, а ти за нею,
Мій неприборканий Пегас
Гарно і водночас болісно написано. І на рахунок попередніх коментарів, я не думаю, що потрібно щось міняти з того, шо диктує душа. Твір від душі набагато сильніший від того, що десятки раз перепрацьований
Марибель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудово, що ви підтримали мою задумку, дякую, що завітали
Об'єктивною вона була б якби я чітко вказав на помилки, а так він мені сподобався в тому варіанті що є. Дослухайтесь до критики від справжніх знавців поетичного слова, а мої відгуки сприймайте як звичайні коментарі від любителя поезії
Мене дуже заківали образи, що ви внесли в ряки. З ними поезія солодка навіть не трагізмом, а естетикою своєю. Хоча, можливо і потрібно дещо допрацювати, та я не хочу бачити недоліків, на щастя
Марибель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00