Зимовий ранок був по своєму прекрасний. В міру холодно. На небі ні хмариночки. Сніг аж хрустів, коли його топтало людське взуття.
Але Олексій не мав змоги ним насолодитись. Він сидів у кабінеті слідчого. Тут теж було світло. І навіть тепло. Але не так затишно, як на вулиці.
- Ти все ж відмовляєшся визнати свою вину? – запитав Роман Романович.
Його повнувата туша постійно петляла між двома столами. Складалось враження, що він ходив по якісь певній системі. Нарізав круги. Він зробив фінішне коло і сів з свій стіл перед яким і сидів Олексій. Чорні пронизливі очі аж просвердлювали того.
- Ну? – підганяв його Романович.
Олексій не відповів. Просто підняв голову, демонструючи своє почорніле підбите око, та «злегка розкрашене» лице. Він тримався.
- Я цього не робив – вже вкотре повторив він.
- Знав би ти скільки людей мені кажуть це сидячи на твоєму місці. – слідчий відкинувся на спинку крісла.
- Ви вже били мене і безрезультатно – з спухлою щелепою йому важко було вимовляти бодай щось. – а вбити не зможете, бо тоді піде розголос, що студента закатували в СІЗО. Все МВС на вила піднімуть.
- Подивимось – процідив Романович. – ти розповідай.
- Я вже розповідав
- Ще раз, і ще раз, і ще раз – наполягав той. – скажи, що саме і де саме ви знайшли?
***
Два місяці тому.
Старий, престарий сторож вийшов з своєї будки. Стара шапка вушанка та чорна фуфайка рятувала від холоду, але в сторожці йому все ж було затишніше. На дворі вже була ніч. Всі нормальні люди вдома сидять. Але не тут то було. Якийсь полудурок приперся на закриту територію. Тут будували багатоповерховий будинок. Всю територію обгородили, щоб всіляка шваль не лазила.
В руках у старого лише ліхтар, яким він освічував собі шлях, щоб не стати в калюжу та мобільник, для виклику необхідних людей. Така вже професія сторожа. Побачив, подзвонив, сиди чекай поки приїдуть «порішають» та й по всьому. Але дзвонити він не поспішав. Треба ще перевірити чи є хтось тут насправді. А то й самому по шапці недовго отримати.
Світло від ліхтарика показало чужинця. Високий худий в туфлях джинсах та короткому пальто. На носі окуляри. Чорне волосся було мокре від дощу. Сторож передумав дзвонити. Цей не був схожий на злодія.
- Це закрита територія! – крикнув дід незнайомцю.
- Я знаю! – крикнув у відповідь – я хочу дещо дізнатись. Ви можете допомогти?
- Не знаю – сторож позадкував в свою будку.
Це його лякало. Незнайомець підійшов ближче.
- А до ранку це не зачекає? – спитав дід.
- Зранку мене звідси виженуть копняками – він був все ближче.
- Тільки щось утни! – пригрозив старий – викличу орлів, миттю яйця на вуха натягнуть.
- Я не створю вам проблем – пообіцяв той.
***
З іншого боку закритого будівництва перелізали інші люди. Спортивні штани, кросівки, спортивні куртки з капюшонами. Олексій перший впав на землю. За ним одразу ж Сергій. Оглянулись. Все чисто. Тоді вони швидкими перебіжками бігли до новобудови. Там було лише кілька поверхів. Не було ні вікон ні дверей. Вітер там був єдиним гостем. Проте хлопці не лізли на верх. Їм потрібно було вниз. Ніч приховувала їх присутність.
Залізли всередину через вікно. Темно, хоч очі виколюй. Вони ввімкнули ліхтарі.
- Дивись, щоб старий не помітив відблиски – Сергій суворо глянув на супутника.
- Та знаю, знаю – відмахнувся той.
Вони непомітно почали спускатись в підвал.
***
Старий зайшов в сторожку.
- Закривай двері, а то холодно – він скинув фуфайку – сідай – махнув рукою на пильний стілець. – тебе як звати?
- Ігор – незнайомець простягнув йому руку.
- Олексій Петрович – дід потис протягнуту руку.
Сів навпроти Ігоря. Старий виявився більш балакучим, коли Ігор заявив, що в нього є пляшка, яку він віддасть за інформацію. Петрович дістав звідкись два стакана. Протер їх рукавом. Дав один Ігорю. Почав розкорковувати пляшку. Ігор тим часом розглядав приміщення. Невелика, зате гарно освітлена і опалювана. Два стільці, один поламаний стіл і кушетка.
- Ну, за знайомство! – дід підняв свій стакан і цокнувся з Ігорем.
Випили. Ігор аж скривився. В нього дух перехопило. Йому не пішло. Він рідко вживав алкоголь. Петрович навпаки. Пив наче воду.
- Так що ти хотів знати? – спитав він.
На столі вже з’явилась банка квашених огірків. Дід простягнув її Ігорю. Він дістав один.
- Дякую – похрумтів він.
- Немає за що – дід знову наповнив стакани.
- Давно тут почалось будівництво?
- Роки три чи чотири тому – дід знов цокнувся з ним і, не чекаючи його, спорожнив вміст стакану.
- Ваше здоров’я – Ігор проковтнув вміст свого. Закусив – але чому робота просувається так повільно?
- Та тут вічно свої приколи – поскаржився дід – як не одне то друге. Люди вже скільки чекають…
- Матеріалів не стає?
- Та все стає. Але… – дід знову налив.
Випили. Цей раз пішло легше. Ігорю вже було добре. Пити він не вмів.
- Але? – нагадав Ігор
- Що але? – не зрозумів Петрович
- Ви пояснювали, чому так тягнеться будівництво.
- Та місце просто погане – тихо прошепотів дід.
- А чого так? – зацікавився Ігор.
- Та… А ну його в баню. Давай не будемо.
- Давайте ще вип’ємо – Ігор стримав злість.
Після шостої вони повернулись до тієї розмови.
- Та місце нещасливе – знов заладив дід.
- Та цікаво аж стало, так ви розповідаєте – Ігор тепер прикладав зусиль, щоб говорити внятно.
- Я ж тут дев’ять років сторожем – дід відкинувся на спинку крісла. Аж затріщало. – всякого надивився. Тут колись дітдом був. Для відсталих.
- Що? – Ігор не міг стримати здивування – я й не знав.
- Мало хто знав – старий заговорив тихіше. – тут різні діти були. Дитяча дурка. Я їх стільки перебачив…
- А чому його знесли?
- Не знесли. Спалили.
- Хто?
- Один з тих дітей, мабуть. Тай може воно й правильно…
- Як може бути правильним спалення будинку?
- А так. Там багато дуже зникало. Більшість так і не знаходили. Та й смертність була висока. Одного хлопця знайшли за сорок кілометрів від міста. Без очей був. Тіло валялось в лісі. Навіть не закопали.
- А коли знайшли? – шоковано спитав Ігор
- Десь сім чи вісім років тому – дід знову наповнив стакани.
- Ще кілька дівчат так і не знайшли.
- Вип’ємо за них!
Цього разу вони не цокались.
- А міліція їх не шукала?
- На**й їм потрібно шукати таких дітей? А якби й шукала, то знаходила хіба оболонки з кількома вирізаними органами. А що? – перехопив погляд Ігоря – навіщо їх ще? чи ти думаєш, що цих дітей хтось жалів? Може їх сім’ї викрадали, га?!
- Ні, не думаю. Сподіваюсь ніхто не загинув, коли тут все горіло…
- Цього не знаю – Петрович спустошив пляшку. – і знати не хочу
***
В підвал вели старі, потріскані сходи. Туди вони й спускались. Стіни вже не були цегляні. Це були залишки попередньої будови.
- Я не архітектор – прошепотів Олекса – але будувати новий будинок на ще не до кінця знесеному…
- Нагадай не купувати в ньому квартиру – хмикнув Сергій.
Вони пішли далі. Коридор був затісним для двох. Сергій йшов перший. Олексій за ним. Всюди темрява, яку розрізали промені від ліхтарів. Коридори були вузькі, округлі, з багатьма поворотами. Наче пересуваєшся по монастирських келіях. Але тут був далеко не монастир…
- Мені страшно – тихо сказав Олекса – сцикотно…
- Не ний – гаркнув Сергій.
- Знаєш, ніколи не вірив в аури – той не послухав. – тепер вірю. Тут смерть гуляла.
Сергій промовчав. Він теж відчував. Хоч й не вірив. Проте мозок постійно торочив, що їм тут не місце. Тут гуляла смерть. Але Сергій не здавався. Вони мусять знайти те, що шукають. Вони мусять знайти вбивцю. Не можна допустити нових жертв. Тепер вони знали. Вбивця має ціль. Має мету. Має мотив. Вагомий мотив.
Але дозволити йому здійснити задумане вони не могли. Просто відійти в сторону знаючи, що будуть нові жертви? Як потім дивитись на себе в дзеркало без відрази?
Це й гнало Сергія вперед. Не давало йому відступати. Нехай ці стіни й далі тримають інформацію про ті жахи, що тут творились. Нехай тут і далі буде аура смерті. Нехай тут панує страх. Вони не зупиняться…
Позаду Олексія почувся шум…
***
Ігор відкрив очі. Алкоголь садив його мозок. Він від’їжджав. Старий вже забув за притулок і з захопленням розповідав про своє життя. Але Ігор не слухав. Не міг. Він вже нічого не міг. 0,7 та півлітрова пляшка самогону на двох… Таким він ще не міг похвалитись. Завтра він і не згадає. Добре, що все не диктофоні… Добре, що вчасно виключив. Чи не виключив? Він не міг ні згадати ні провірити.
- Я мабуть піду – він непевно піднявся.
Земля поплила. Наче він не в сторожці а на кораблі. Він ступив крок.
- Хочеш, залишайся – спокійно сказав Петрович – хороший ти хлопець… Ігор. А от пити не вмієш.
- Завтра почну вчитись – Ігор протаранив плечем двері. – Бувай Петрович.
- Давай! Тільки на вулиці не засни, а то…
- Угу.
Він вийшов на вулицю. Повіяв вітер. Холодний, дошкульний вітер. Ігор йшов невпевнено, хитаючись наче трава в полі. Але йшов. Ось він вже покинув територію. Нічне місто було пусте. Навіть машини не їздили. Тільки десь далеко-далеко чувся гавкіт собак. Йому стало зле. Організм боровся. Живіт виштовхував алкоголь геть. По тілу пройшов сильний спазм. Його зігнуло. Ноги підігнулись і коліна відчули на дотик асфальт. Ігор вперся руками в землю. Легеням забракло повітря. Рот відкрився максимально широко. Алкоголь і весь одноденний раціон виходили назовні. На очах виступили сльози. Він сплюнув. Хотів піднятись, але не міг. Перед очима темніло.
- Перепив? – почув він чийсь голос.
Він щось промугикав, так як відповісти не вийшло. Він би впав у калюжу власного блювотиння, але хтось підхопив його. Він поринув в забуття.
***
Олексій закляк. Сергій ж, миттю повернувся на звук.
- Щур – полегшено сказав він.
- Я ледь не обісрався – признався Олексій.
- Чую по запаху – хмикнув той
- Пішов на х*й – образився Олекса
Вони пропустили тридцяти сантиметрового щура, який не звертав на них абсолютно ніякої уваги і пішли далі. Знову поворот. Знову сходи. Вниз, вниз і вниз. На щастя вони ставили позначки. Щоб не заблукати. В тунелі стало холодніше. І вогко. Тепер зі стелі вже капало. Абсолютну тишину порушував неприємний звук капель води. Ще один поворот і вони наткнулись на дерев’яні двері.
- Тупік! – розізлився Олексій – вертаймось.
- Ні, ми прийшли – Сергій ударив по дверях ногою.
Вони затряслись. З дощок осипались гнилі уламки. Сергій ударив ще раз…
- Ого! – видав Олекса, коли вони зайшли всередину.
- Таки послання – не зрозуміло чому всміхнувся Сергій – Ігор був правий.
- Ти про що? – не зрозумів Олекса.
- Я про правила гри. Він дійсно з нами грається. Або вона.
Кімната була ширша ніж коридори. Але там було пусто. Не було нічого взагалі. Лише голі стіни. Майже… Ліхтарі освітили розвішані на стіні фотографії покійної Христі. Тільки на фотографіях вона була ще жива. Весела світловолоса дівчина з карими очима та прекрасною усмішкою. Навіть фотографія з батьками була. Мати низького зросту, повну вата з каштановим волоссям та ледь помітними зморшками на чолі. Батько, напроти, худий високий в рясі та з бородою. Лишень лиця не було видно. В нього була заколота булавка.
- Що це значить? – спитав Олекса.
- Не знаю – не обертаючись відповів Сергій. – не знаю.
В голові почали вертітись різні деталі. Все, що було знято, побачено. Чи ще якось зв’язано з жертвою та вбивствами.
- Стоп – спохватився Сергій – тепер ясно.
- Що?
- Знак Бафомета на її тілі, пам’ятаєш?
- Морда козла на зірці? – перепитав Олексій.
- Так – він закивав головою і показав пальцем на священика – це помста. Йому. А нам підказка.
- Яка нафіг підказка?! – обурився Олекса.
- Просто – Сергій повернувся до нього лицем.
Його очі аж горіли. Олекса ще не бачив його таким.
- Знак це наче насмішка – пояснив він – вбивства недостатньо. А от ще й насміхатись таким чином над священиком.
- Зміст?
- Бачиш булавку, яка закриває лице. Але вбито лише доньку… Уяви, що буде, коли дізнаються, що донька священика сатаністка? Це ще більший удар для батьків…
- Добре, з помстою я згодний – визнав Олекса – а з посланням що?
- Вбивця дає зрозуміти, що батько Христі в чомусь перед ним завинив. Думаю нам треба з ним поговорити.
- А слідчі не поговорили з ним? – єхидно всміхнувся Олексій
- Вони не знали того, що знали ми. – Сергій розвів руки. – вони не питали того, що ми маємо запитати…
Сергій придивився до фотографій. Він знав її поверхнево, на рівні привіт, привіт. А тепер він шукає того хто її вбив. Його не раз мучило питання «я ж її навіть не знаю…». Тоді він бачив, як горять очі Олексія і розумів, що мусить допомогти. Хоча б йому. Він не раз вже втравлював його в щось. Але все ж він не був аж таким гімном. Може він виправився.
- Сєрий, подивись, що тут – почув позаду його голос
- Ти про що? – повернувся на звук. І затримав подих. – й*б твою ****.
На протилежній стіні висіла ще одна фотографія. Тільки не з Христею. На ній були троє хлопців. Вигляд в них був пом’ятий і стомлений. Фотографія була зроблена вночі. Досить гарна якість. Троє хлопців стояли на тротуарі і дивились вбік. Лиця були шоковані.
Сергій аж похолов. В очах все розпливалось. В одному з хлопців він упізнав себе.
Тільки помилки в тексті потрібно виправити. 
