Лиш в дорозі страхи – це уже не страхи
Так, зарубки на пам’ять про те, що хотів здобути
Ламаються ноги, б’єш коліна і тарілки
А ти все ще лишаєшся там, де не хочеш бути.
Де туман все густішає з кожним днем
Де далеке стає недосяжним, минуле – вічним.
Ти ніби поруч з омріяним кораблем,
Там, де вітрила червоним майбутнє зичать.
Просто поруч стоїш, в дерев’яний бік обіпершись –
Тільки ти по воді не ходиш - це він на мул сів.
Ви обоє в піску по корму, здобуваючи першість,
Вас занесло туди, звідки виходу зась. Де чортів вхід?
Над вологим піском вечоріє, туман піднявся.
Там, над вашим туманом, розкішно рясніють зорі.
Може, бачити їх – це найвище відведене щастя.
Краще вітру в волоссі відкритого моря.
Краще, ніж обіймати когось і шаліти від щастя:
Знати, що є зоря і вона над тобою.
От тільки шкода, що знову туман піднявся.
Я зір не бачу – здогадуюсь, що бувають.
І так щоночі.