6.
Сергій кинув слухавку. Традиційна розмова з батьками. Стандартні відповіді: «Так, все добре. З наукою проблем немає. Ні, я не голодний. Ні, нічого не сталось. Дякую! І вас з наступаючим!».
Ясно що, про те що сталось він не обмовився ні словом. Він любив своїх батьків, хоч ніколи не був хорошим сином і не завжди показував це. Тому й зараз він промовчав. Хоч і ненавидів брехню. Але вибору не було. Так легше. І йому, і їм.
Ігор з Михайлом чекали його в парку на тій ж лавочці, на якій і почали планувати напад на притон. Вони вже переодяглись і викинули той одяг в якому були...
- Поговорив? – запитав Ігор.
- Так – відповів той.
- А ви, хлопці, не промах – Михайло піднявся з лавки – ми з вами непогано спрацювались.
Вони лише мовчки кивнули. Говорити бажання не було. Михайло потис кожному з них руку і пішов геть.
- Наберемось! – не обертаючись крикнув він.
Вони мовчки провели його поглядом.
***
Новий рік в Сніжани в квартирі мав бути незабутнім. Вона закликала Сергія, Аню, Ігоря та багато інших своїх знайомих. Її три кімнати були в дощиках та гірляндах. У вітальні поруч з красивою, живою ялинкою вже стояв стіл. Кілька дівчат на кухні готували святкову їжу. За кілька годин тут буде весело. Дух Нового року плюс натовп веселих і п’яних студентів. Сусідам не позаздриш…
- А ось і ви! – радісно вигукнула Сніжана відчиняючи їм двері.
Вона була одягнута в синє плаття з вирізом і з синьою шапочкою, як у Діда Мороза. Пропустила їх в коридор. Зачинила за ними двері.
- З новим роком! – Сергій спробував видавити з себе усмішку, коли та чмокнула його в щоку.
- Аня тебе вже зачекалась – шепнула йому на вухо.
Ігор не встиг нічого промовити Сніжана одразу ж палко його поцілувала. Її очі аж горіли, коли вона дивилась на нього.
- Щось сталось? – вона помітила його потухлий погляд.
- Ми просто раніше почали святкувати – Сергій відповів замість нього – він проходить останню стадію похмілля.
- Ясно, алкоголіки – повірила та – ходіть на кухню. Там ще бульйон залишився.
- Дякую, я не голодний – сказав Ігор.
- Тоді йдіть в вітальню. Знайомтесь з народом!
І вона заштовхнула їх туди. Там вже весело гуділо кілька чоловік. Всі святково одягнуті, всі такі веселі. Всі робили вигляд, що їм приємно спілкуватись одне з одним. Аж тошнило...
Вони мали б зайти і перезнайомитись з усіма. Особливої радості вони не відчували, але вибору не було. Приходилось грати свої ролі. Але все чим вони відбулись це кивками голови, тим хто їх помітив…
Сергій знайшов очима Аню. Та була в джинсах та білому светрі, який підкреслював її чудову фігуру. Вона весело розмовляла з якимось високим русоволосим красунчиком в сірій сорочці. Періодично вона сміялась і проводила руками по його локонам (в нього було волосся до плечей). Хлопець, в свою чергу осипав її компліментами та засипав жартами. Сергій не став заважати їм. Він знав його. Вони були з одного гуртожитку. «Який тісний світ» - подумав той. Впав у м’яке крісло, яке було біля стіни. Відкинув голову назад…
***
Кілька годин тому
Вони були вже далеко від того будинку. Зараз вони були на пустирі, посеред недобудованих будинків. Тут їх не бачив ніхто.
- Тепер я з вами – врешті сказав Михайло.
- Що ж ми там наробили… - Ігор здавалось, не чув його.
Сергій промовчав. Говорити не хотілось. Може тому, що не вірилось в те, що вони зробили? Чи може тому, що на нього накотив приступ нудоти?
Сергій зігнувся в три погибелі. Він все ж не втримав в собі вміст їжі.
- Зате тепер в нас на одну проблему менше…
Міша й сам був блідий, але намагався не подавати виду. Він їх в це затягнув. Йому не стало легше від смерті Дениса. Та біль, яку він відчував нікуди не ділась. Брата він не поверне. Та чи жалів він? Ні. Це потрібно було зробити…
- В нас? – Ігоря аж затрясло від гніву – в нас?!
- Так в нас! – гаркнув Михайло. – Ви виконали обіцянку, я теж дотримаю слово. Я зроблю все, щоб знайти того вбивцю. Ми тепер кров’ю пов’язані…
- І судитимуть нас, як співучасників – буркнув Ігор.
- Про це не турбуйся – сказав той – слідів ми не залишили. Та й розбиратись не буде ніхто. Бійка в притоні з летальними наслідками? Її так і оформлять…
- Ще краще – втрутився Сергій – через нас посадять невинних.
Тим хто вижив не пощастило. Їм розповідали, що наркотики це згубно, але вони не підозрювали, як саме їх залежність вилізе їм боком.
- Можеш піти здатись… - холодно відповів той – і потягнеш нас всіх.
- Не раніше ніж ми знайдемо вбивцю. І ти покладеш йому край…
- Я? – перепитав Міша.
- Ти! – Ігор відповів замість Сергія – сам казав, ми кров’ю пов’язані.
- Так ось, навіщо я вам здався – зрозумів той.
- Ти хочеш помститись чи ні? – спитав Сергій – чи все твоє бажання вже закінчилось після сьогоднішнього?
- Ви просто зібрались використати мене – обурився той.
- Так, як ти сьогодні використав нас.
Міша замовк. Особливої приязні до них він не відчував. Нічого, по суті, не змінилось. Він розумів, що ті його не здадуть. І знав, що вони не вбивці. Може в іншому житті вони б були друзями…
- Що ж, згода – промовив він.
***
Зараз
Хтось копнув його ногою. Сергій розплющив очі.
- Новий рік проспиш – всміхнулась Аня.
Прекрасна як завжди. З такою завжди добре. З такою хочеться бути. Але Сергій вже колись зробив свій вибір…
- Та п***й – він знизав плечима – що я нап’юсь і від рубаюсь, що просто засну...
- Ти якийсь, до біса, веселий – помітила вона.
- Так Новий рік ж – видушив слабку посмішку – еге гей, й*б твою…
- Та вставай вже і сідай за стіл, ти, депресивне лайно! – вона схопила його за руку і потягнула до столу – сидячи в кріслі ти не нап’єшся.
Сергій не міг не погодитись з її правотою. Цей день і ще кілька наступних він залюбки викреслить з пам’яті.
Сніжана потягнула Ігоря до себе. Тепер вони сиділи в центрі столу. Господиня аж світилась від щастя. Той навіть не знав, як реагувати. Він знайшов поглядом Сергія. Шукав якусь підказку, на випадок того, що робити, щоб не виглядати ідіотом.
Дівчата багато в чому переважають сильнішу половину людства. Немає змісту з цим сперечатись. Але ніколи, ні в яких обставинах вони не перевершать чоловіків по частині невербальної комунікації. Особливо, якщо ця комунікація відбувається при них.
Сергій непомітно кивнув вбік Сніжани, тоді, так само непомітно провів пальцями по очах. Останній жест був направлений на губи. Сергій розтягнув їх пальцями, щоб вони нагадували усмішку. Ігор одразу ж зрозумів. Він не може сподобатись всім. Та й не потрібно. А от Сніжані…
І весь вечір Ігор грався в закоханого. Тримав її руку в своїй. Періодично шепотів їй щось на вухо, від чого її очі горіли все яскравіше і яскравіше. Або вона вибухала від сміху. І як казав Сергій, той не помічав нікого іншого. Кілька дівчат з заздрістю спостерігали за ними.
Промова президента (традиційний показ середніх пальців в екран телевізора). Бій курантів. 2012 рік.
- Ура! – хором закричали всі.
- Загадай бажання! – Сніжана крикнула Ігорю.
- Загадав – подивився їй в очі.
Їх губи злились в поцілунку.
- Гарно ти підказав йому – Олег плеснув Сергія по плечі і сів поруч.
Це той хлопець, який клеївся до Ані. Вони завжди були в хороших відносинах, може навіть могли рахуватись друзями, але зараз Сергію не хотілось ні з ким говорити. І справа не в Ані.
- Я старався – все ж відповів він.
- А сам чого сидиш горюєш?
- Ностальгія – відповів тоном філософа.
- В таких випадках, Сєрьога, для тебе є два препарати! – той відповів таким самим тоном.
Він дістав рукою пляшку віскі і кивнув в бік дівчат. Подарував їм всім свою гарну усмішку. Все, що стосувалось прекрасної половини він робив легко й природно. Наче народився для цього.
- Дівчатка! – спробував перекричати їх хихотіння – в нас тут товариш з сердечною раною…
- Котра вже розбила йому серце? – сміючись запитали вони.
- Важливо не котра розбила – зманеврував Олег в своїй звичній манері – а хто допоможе згладити той біль…
Сергій захотів ударити його лицем в стіл. Вони зустрілись поглядами. Олег хотів, як краще. Мабуть…
- Дякую – всміхнувся Сергій, подумки бажаючи йому якщо не тяжких мук, то заслання в Сибір точно.
- Все для тебе, друже – всміхнуся той. Тоді вже піднімаючись, прошепотів на вухо – я б вибрав світленьку…
- Топай давай – відказав Сергій.
Провів його поглядом. Той зайняв місце біля Ані. Настрій впав ще нижче…
Наступні кілька годин він пам’ятав смутно. Наче в тумані. Алкоголь виконував своє призначення. Він не брав його, але поміг відволіктись. То він сидів за столом і обсипав всіх своїми жартами. То фліртував з тими дівчатами, яких йому підкинув Олег. І все виходило без ексцесів, без п’яного запалу. Наче так і мало бути. Його завтра й запам’ятають, як веселого хлопця. Про таких говорять: душа компанії. В кінці, після зажимань з якоюсь темненькою дівчиною на кухні (яку в нього потім хтось відбив, але він не зважав), він заволодів пляшкою віскі і сів на теж м’яке крісло. Перевернув її і випив з горла. Його тіло не звикло до таких кількостей, оскільки пив він рідко.
І все ж свідомість відмовлялась його покидати. Перед очима були картини того, що вони натворили за цей час. В кімнаті заграла музика. Спробував розслабитись…
Тіні на стінах, всі мої
З ними залишаю я свій слід,
Бий, тримай, кохай, дзвони,
Я вже не вогонь – я лід
Я один, знову сам,
Я на одинці сам із собою
«Ким ми стали?» - подумав той.
Я один, знову сам,
Я на одинці сам із собою
Він закрив очі. Знову хотів перехилити пляшку. Але не зміг. Хтось забрав її. Відкрив очі. В вітальній тепер не було так людно. Кілька самих витривалих людей ще знищували залишки їжі та алкоголю. «Скільки ж я от так просидів?» - здивувався він.
Біля нього стояла Аня. Вона з розумінням дивилась на нього.
- Що сталось? – тихо спитала вона.
- Святкую – відповів той.
Потягнувся по пляшку. Аня вперто не хотіла віддавати її.
- Не п***и – вона сама відпила з горла – бачу ж, щось сталось.
- А де Олег? – Сергій вирішив перевести тему.
- А де та світленька?
- Темненька, якщо точніше. Знав би… - той розвів руки в сторони.
- От і я не знаю – сказала та. – клеївся до мене пів вечора. Аж набрид.
- Ви так гарно виглядали разом…
Він знову спробував її дістати і знову марно.
- Так, нам казали – відповіла вона. – не тягнись, тобі досить. Ти он піднятись не можеш…
- Лан, я не гордий – відповів той.
Піднявся. Земля не дуже радо його прийняла, але він встояв... Потягнувся до Ані. Вона заховала пляшку за спину. Він потягнувся руками…
Вони були зовсім близько. Він чув її схвильоване дихання. Вона була нижче за нього. Її очі невідривно дивились в його. Він не міг більше думати. Вона була так близько…
Те, що вони кілька хвилин цілувались, побачило лише двоє людей. Олег, який відчув наче його серце розбивається. Він добивався її весь вечір. Вона була не така, як інші. Але крім жалю, він не відчув нічого. Вони з Сергієм занадто довго знали одне одного, щоб їх відносини зіпсувались через дівчину. Аню, він ще завоює, і він знав це. Але це вже інша історія…
Другою людиною виявилась Сніжана.
- Я не хотіла б заважати – сказала вона – але Ігор кудись зник.
Сергій нехотячи відірвав свої губи від Аніних.
- Ми з ним… - почала Сніжана.
- Не треба подробиць – обірвав він – коли ти помітила, що він зник?
- Я прокинулась півгодини тому – задумалась вона – його вже не було.
- Мені потрібно його знайти – подивився на Аню
- Знаю. Мусиш – всміхнулась вона – він ж тій друг.
- Дякую за розуміння – поцілував її і все ж вихватив пляшку.
***
Феєрверк освітив зоряне небо. Тепер воно переливалось червоними, зеленим та золотистими кольорами. А на даху дев’ятиповерхового будинку освітлене небо виглядало особливо гарно. Він стояв на самому краю. Від землі його відділяло лише дев’ять поверхів і невисока металічна перегородка. Ігор глянув на небо. Якщо там все ж щось існує, то його тепер туди не пустять. Подув вітер. Новорічна ніч, хоч і без снігу, але все ж виявилась досить холодною. Він відійшов від краю, щоб випадково не впасти.
Двері на дах зі скрипом відчинились і на дах піднявся Сергій. Ігор не сказав ні слова. Просто розвернувся до нього спиною і продовжив дивитись на салюти.
- Високо ж ти заліз – Сергій став поруч.
- Йди геть – сухо сказав той – я хочу побути сам.
- Гарно тут, правда? – Сергій проігнорував його.
- Йди геть! – вже зі злістю в голосі повторив той.
- Я не піду – тихо відповів Сергій.
- Вали на х*й, допоки я не викинув тебе звідси!!! – загорлав він.
Сергій став до нього лицем.
- Ну давай – спокійно сказав він.
Ігор не вагався. Лівий кулак пішов йому по щелепі. Сергій не робив нічого. Хіба, що міцно стиснув зуби. Щоку запекло, наче обпалили. Але він встояв. Голову відкинуло набік. Губа тріснула і з неї пішла кров.
- Тобі легше? – спитав він.
Ігор відповів ще одним ударом в лице. Але з іншого боку. І знову Сергій нічого не робив. Його лице мовчки прийняло і цей удар. Подув сильний вітер.
- Захищайся хоч! – Ігор намагався перекричати його.
Сергій глянув на нього. Тепер нього вже було розсічення під оком і розбита нижня губа. Проте він відмовлявся захищатись. Навпаки, він демонстративно склав руки за спиною. Ігор заволав наче в агонії. Його з’їдало те почуття вини, яке він відчував. Зараз воно переростало в злість та ненависть, які не вщухали…
Лівою він схопив Сергія за плече і притягнув до себе. Права пішла йому в сонячне сплетіння. Цього Сергій не витримав. Ноги підігнулись. Він впав на коліна і почав задихатись. Так завжди, при попаданні в сонечко. Десь далеко вистрілив ще салют.
Ігор мовчки стояв над ним.
- Як ти мене знайшов? – тихо спитав Сергія.
- Не тебе одного відвідували такі думки – піднімаючись сказав той.
- І як твоя боротьба з ними? – презирливо спитав той
- Краще ніж твоя.
Ігор знову підійшов до краю. Глянув униз.
- Мені знову снилось лице тієї дівчини з притону. Вона супроводжує мене, кожен раз, коли я закриваю очі.
Сергій промовчав. Він не знав, що сказати другу.
- Що з нами сталось? – Ігор повернувся до нього – за ці чотири місяці? Що?!
- Ми падаємо – чесно признався Сергій – так чи інакше це одне суцільне падіння вниз.
- І заради чого? Ми намагаємось знайти вбивцю. Але чим ми кращі за нього?
- Хто казав, що ми кращі? – спитав Сергій, витираючи кров з розбитої губи.
- Тоді навіщо все це!? Щоб потім напиватись так, щоб не чути власних думок.
- Не самий поганий варіант – Сергій знизав плечима – кілька днів спокою і тишини у власній голові…
- А далі що? – той не приховував свого презирства – глянь на себе! П’яний, побитий. І ще намагаєшся жартувати. Ти просто жалюгідний!
- Може й так – той теж підняв голос – Зате я не стою тут з думкою скочити вниз!
Ігор промовчав.
- Ти питав, що далі – тихо заговорив Сергій – я тобі скажу, що. Може я й жалюгідний. Але я не здався! Не здався, чуєш?! Я пам’ятаю, навіщо ми все почали і тепер я налаштований, як ніколи! Може я й напиваюсь, щоб забути те, що сьогодні сталось! Зате це не я стою на даху, переповнений жалістю до самого себе!
- Тоді залиш мене – тихо сказав той.
- Ти мій друг – вже спокійно сказав Сергій – ти бачив, як я зламався. Тоді ще, коли ми знайшли ті фотографії. І ти допоміг мені піднятись і продовжити. Ти сильніше за мене. Невже все, чого ми досягли було марно? Невже ця дівчина постраждала просто так? Бо ми хотіли врятувати власні шкури?
- Не смій чіпати її! – гаркнув Ігор.
- Навіщо тоді було все це? Саме зараз, ми не можемо зупинитись! Ми ще ніколи не були так близько! Він має бути покараний!
- Ми й самі не набагато краще.
- Ми не кращі – погодився Сергій – хтозна, може ми навіть гірше? Проте на нашій совісті будуть його наступні жертви. Я не знаю, як ти, а я не хочу, щоб до мене уві сні приходив ще хтось…
Ігор засміявся. Ненависть згасла. Сергій був правий. Може він не вмів гарно говорити, але він був правий. Він таки змінився тоді. А тепер змінився й Ігор. Він ще не знав, як саме. Просто відчував, як у ньому щось помирало. І щось інше прийшло на заміну.
- Випити хочеш? – спитав Сергій.
- В тебе ще є алкоголь? – спитав він.
- А то!
- Давай спустимося, бо холодно – аж тепер він відчув всю пронизливість вітру.
- А може давай за ручки і з даху? – пожартував Сергій.
- Не сьогодні – віджартувався Ігор.
Вони покрокували до виходу з даху. Вони ще про щось говорили, але пронизливий вітер та новорічні салюти заглушили всі їх слова.
ID:
569923
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.03.2015 02:27:20
© дата внесення змiн: 28.03.2015 02:27:20
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
