10.
Ігор з Сергієм не чекали такого. Він помер в них на очах.
- Навіщо було його убивати?! – закричав патологоанатом – в них нічого на нас немає!!!
- Він заважав – тихо сказав вбивця – як і ти зараз.
- Я вже не піду – гаркнув він.
- Хіба на нари – Сергій дістав диктофон – той самий, який ви нам прислали.
- Хитро – хірург витер скальпель в одяг померлого. – на кінець то справжні суперники.
- Ти задрав з цими іграми – сухо обізвався Анатолій Богданович.
- Все наше життя це гра – той весело розвів руками – ви вже не аматори, хлопці. Не ті любителі, якими були. Але…
Він дістав з кишені мобільний телефон. Зараз він вів себе, наче був повний сил та життя. Увімкнув його. А за кілька секунд Сергію прийшло СМС.
- Подивись – кивнув хірург.
Сергій спочатку перевірив ніж, захований за спиною. Все ще там. Це його заспокоїло. Тоді поліз в кишеню по телефон. Перевірив вхідні повідомлення.
- Це від Олекси – сказав Ігорю – він, на кінець то з’явився в мережі.
- Подзвони – налякано видав Ігор.
Сергій подзвонив. Його найгірші страхи підтвердились. Телефон в руці вбивці задзвонив.
- Я все ж на крок попереду – він не приховував своєї радості.
- Диктофон! – Патологоанатом підійшов до Сергія.
- Забери! – виклично сказав той.
- Якщо треба – той розстібнув пальто.
- Що ж – сказав Михайлович – ми з Ігорем не будемо вам заважати.
- Ще чого! – обурився той.
- Ти єдиний з усіх вартий уваги – сказав той – Сергій теж дуже розумний. Але тобі він не рівня. Плюс, ти ж хочеш знайти свого друга Олексія? І ти ж хочеш почути всю історію? Від корки до корки?
Ігор засумнівався. Цього він не чекав. Хоча він знав, чим мав обернутись для них цей день. Правда, він чекав цього від Михайла. Вони з Сергієм обговорювали це, коли спускались з даху. І саме дивне – вони не злились на того. Важко зрозуміти людину, котра хоче твоєї смерті. Але після всього вчиненого ними, їм все ж це вдалось. Ігор злякано глянув на Сергія.
- Йди – той ствердно кивнув – потім мені розповіси.
- Хіба на тому світі – пробурмотів патологоанатом.
Ігор кивнув. Підійшов до друга. Подав руку. Сергій без вагань потис її.
- Про всяк випадок – в Ігоря заблистіли очі – мені було приємно з тобою працювати.
- Знайди Олексу – Сергій видушив з себе усмішку, наче нічого не мало статись – і переконайся, щоб цей сучий син – кивнув убік хірурга – не вийшов звідси з переможною усмішкою.
Він мовчки кивнув. За цей час вони стали одне одному наче брати. Але вибору не було. Не завжди приходиться робити те, що ти хочеш. Іноді доводиться чимось жертвувати. Або кимось. Тепер він знав, що їх ціль ніколи не виправдає ті методи, котрими вони до неї йшли. Але потрібно було довести справу до кінця. Ігор минув патологоанатома. Вони навіть не дивились одне на одного.
- Веселіться, хлопці – весело сказав хірург і поманив Ігоря за собою.
- Док! – крикнув Сергій.
- Що? – той зупинився біля виходу з ординаторської.
- Навіщо ви тоді мене врятували? Ви ж вже знали, що я йду за вами.
- Змішані почуття – той почухав свої пишні сиві вуса – просто, щоб наша гра продовжилась. А тепер я бачу, що все ж не даремно врятував тебе.
І вони з Ігорем покинули їх.
***
Анатолій Борисович оцінююче глянув на Сергія. В погляді не було ненависті. Але не було й тієї живучості, тієї енергії. Видно док таки переживав смерть друга.
- Віддай диктофон – спокійно сказав він – ти однаково нічого не доведеш!
- Це ж ви розтинали тих дітей на органи, правда? – холодно спитав той.
- До мене їх доставляли вже мертвими – док зняв пальто і повісив його на старий вішак. – я не знав про їхню долю…
- Ви були в реєстрі персоналу – перебив Сергій.
Він теж зняв куртку. Кинув її на стіл-каталку. Диктофон був там.
- А зараз – Сергія розпирало від ненависті – ви просто відбріхуєтесь! Так ви й Борису Васильовичу сказали.
- Він зреагував, як і ти – так само холодно сказав той. – Не хотів нічого вислуховувати.
- Він хотів здати і вас і вашого друга! – Сергій зняв батнік і залишився в одній футболці.
- Боюсь, той, кому ти завдячуєш життям мені не друг. Ми просто пов’язані.
- Ось чому його так і не знайшли – здогадався Сергій – просто ніхто не додумався до того, що є хоча б ще один, хто підчищає…
- Ти досить кмітливий – док закатав рукави білої сорочки – тільки тобі б мовчати…
- Ваш колега не залишив нам вибору – Сергій розім’яв шию – він чітко сказав: або він, або ми.
- В його дусі – всміхнувся док.
- Ви ж знаєте, що він йо*****й на голову!
- Знаю – патологоанатом підійшов ближче – тільки от життя зв’язало мене з ним. Якщо він помре, може вийти вся справа з тими сиротами…
- Значить пора заплатити за те, що ви там накоїли! Ви просили в свого друга розуміння! А ви розуміли тих дітей?! Ви свідомо все робили! Щоб ви не сказали, вас ніщо не виправдає!
- Я рятував життя! – розізлився док
Він підійшов ближче. Його погляд був націлений на куртку, в якій весь цей час був диктофон.
- Ні, ви допомагали їх забирати – Сергій не зрушив з місця.
- Ти не відступиш, правда? – глянув йому в очі – герой, мученик, страждалець. Ти теж вже багато чого натворив. Можеш звинувачувати мене чи того психопата, але все робив ти!
- Знаю – сказав Сергій – і я готовий нести за все покарання.
- Ти сядеш до кінця своїх днів – не вірив той.
- Як і ви. Лише в мене все ж більше шансів прожити у в’язниці і померти своєю смертю. А ви? Ви ж розумієте, що з вами буде, якщо ви попадетесь. Вам пощастить, якщо ви ще потрапите у в’язницю.
- Я не сяду! – погрозливо зашипів він.
- Але й не дозволите посадити чи відправити на той світ колегу – сумно всміхнувся Сергій – а він в свою чергу не дасть нам дожити навіть до завтра.
- Замкнутий круг, так? – розуміюче всміхнувся док.
- Може воно й на краще – Сергій знизав плечима – ви ж не думали, що смерть мого тренера зійде вам з рук.
Патологоанатом відвів погляд вбік. Коли він знову глянув на Сергія, його погляд вже був зовсім інший. Тепер це був погляд убивці. Він підло вдарив Сергія кулаком в лице. Той не встиг зреагувати. Удар був сильніший ніж в Ігоря, Михайла, чи одного з багатьох спаринг партнерів. Згадалось, як той розповідав, що теж займався. Сергія похитнуло вбік тоді він пропустив удар з іншого боку. Земля перед очима попливла. Док ударив його ногою в груди. Для своїх років він був в досить непоганій фізичній формі. Ноги Сергія відірвались від землі.
***
Хірург швидко піднімався по сходах. Ігор обережно слідував за ним. За поясом він мав ніж. Кілька днів до того Сергій показував, що робити в різних ситуаціях. Михайло ж вчив їх користуватись ножами.
- Головне це ударити так, щоб вийшло не очікувано – говорив він – он, спитай Сергія…
І він попався на власні ж методи. Недооцінив вбивцю. Ігор переконував себе, що вони б однаково не врятували того.
- Швидше – на лиці в хірурга була божевільна усмішка – ти ж хочеш побачити Олексу?
Ігор промовчав. Але його наказ все ж виконав. Вони піднялись на третій поверх. Зайшли в операційну.
- Сюрприз! – док показав рукою на операційний стіл.
Там лежав Олекса. Міцно прив’язаний до столу. Виглядав він наче розп’ятий на хресті. Його на пів оголене тіло судорожно смикалось, в безнадійній спробі обірвати свої пута. Але марно. Вбивці не вперше було робити щось подібне.
- Ви безумець! – видав Ігор з жахом дивлячись на Олексу.
Той засмикався почувши голос Ігоря.
- Я безумець? – спокійно запитав вбивця – може й так. Таким мене зробили…
Він провів рукою по щоці на якій був рубець. Тоді глянув на Ігоря. Лише очі, які аж горіли якимось дивним вогнем безумства…
- Але невже тебе цікавить історія безумця? – губи скривились в усмішці.
Ігор розумів, що це. Так усміхаються в момент свого тріумфу. Коли тіло перебуває в стані ейфорії.
- Інакше я б не прийшов – Ігор вже не міг розділити свої почуття між страхом та цікавістю – сподіваюсь історія буде захоплюючою.
- О так! – погодився той – байдужим вона тебе не залишить.
***
Сергій розтягнувся на підлозі. В голові паморочилось. Щелепа пекла вогнем. Але йому не звикати. Він очікував, що той кинеться на нього, чи одразу ж спробує знищити диктофон, але прогадав. Патологоанатом ходив туди-сюди, масажуючи кісточки кулаків.
- Ти знаєш, що поставлений удар не втрачається? – він чекав допоки Сергій підніметься – техніка, фізична форма, реакція, витривалість… Але не сила поставленого удару. Хто би що не говорив, але якщо поставив сильний удар, то сильним він і залишиться.
Сергій поволі піднявся. Витер рукою кров з розбитої губи.
- Мабуть думаєш, чому я дав тобі піднятись? – спитав той – цікаво чого ти навчився в свого тренера…
- Якого ви вбили, щоб врятувати свою шкуру! – Сергій виплюнув кров з рота.
На чолі патологоанатома з’явились вени. Він вже не виглядав таким спокійним. Рушив на Сергія. Лівий прямий Сергію в голову. Але він чекав цього. Змістився вбік і відповів лівим в щелепу. Док не чекав такого і був відправлений в нокдаун. Його тіло продовжило рух вперед, хіба що розвернулось боком, ноги задріботіли маленькими кроками, а далі підкосились і тіло повалилось на землю. Виставив перед лицем руки, щоб захистити голову від потрісканою лікарняної підлоги. Сергій не став його добивати. Відповів йому тим самим.
Лікар піднявся. Потряс головою. Вставав теж поволі.
- Чомусь тай навчив – почухав щоку, по якій тільки що отримав.
Він знову здавався спокійним. Холодний вбивчий погляд. Лице більше не було ні добрим, ні злим.
- Тепер ігри закінчились? – спитав Сергій.
І не чекаючи відповіді кинувся до нього. Розмахнувся кулаком…
***
Вбивця всівся на стілець біля столу на якому лежав Олексій. Глянув в вікно. На вулиці вже темніло.
- Я навіть точно не пам’ятаю, скільки займався таким – почав він.
Ігор теж сів на стілець, намагаючись приховати, як в нього тремтять коліна.
- В нашій державі завжди були нелади з пересадками органів. Вічно щось в них не складалось. А життя то рятувати потрібно! Знаєш скільки людей щорічно помирає? Спочатку я пересаджував органи з трупів. Побили когось на смерть, так, що не впізнати. ДТП, передозування, у в’язниці когось вбили. Вони вже не живі, їх не повернеш…
- А от їхні органи – продовжив Ігор.
- Вірно – погодився хірург – ти ж погоджуєшся зі мною. Їх органи ще можуть врятувати комусь життя. Проблема в тому, що так було лише спочатку…
- Коли все припинилось?
- Коли той з ким я та Толік працювали вирішив, що не обов’язково чекати смерті однієї людини, щоб врятувати інших. Я не знав… Не знав! Бідні сироти. До них нікому немає діла. Батьки не хочуть мати в сім’ї таку дитину…
Він піднявся і подивився у вікно.
- Вони подумають: «Навіщо нам мучитись з дибілом чи дауном? З нас будуть сміятись..» Бісові покидьки! Краще б їх…
- Не всі так думають – тихо сказав Ігор.
- Знаєш скількох я там бачив? – той розвернувся до нього лицем – А скількох провідав твій друг? А скількох ні я, ні він не бачив. І це лише в нашому місті...
- Ви жалієте їх – сказав Ігор – мені теж їх жаль. Але ви все ж продовжували…
- Я був сліпим – тихо сказав той – не буквально, не подумай. Тоді я думав інакше. І гроші були ні при чому. Я здогадувався, але не знав напевне.
- Чому ж ви не протидіяли? – спитав той.
- Не міг. На моєму місці був би хтось інший. А так я хоч можу тепер помститись за них.
- Тоді скойте самогубство – холодно сказав Ігор – покарайте самі себе.
- Не тепер! – божевільна усмішка знову з’явилась на його лиці.
Він дістав скальпель і направився до Олексія.
- Коли ви зупинились!? – поспіхом крикнув Ігор, щоб відволікти того.
- Коли по мене прийшов натовп озлоблених психів – він знову повернувся до вікна. – хотіли помститись за тих дітей, чиї органи я пересаджував. Облили мене чимось та підпалили. Тоді я й прозрів. І рубець служить мені нагадуванням. Єдине, що залишилось від того вогню, в якому я очистився…
- Як ви врятувались?
- Наш патологоанатом спас мене. Той хто найбільше винен з нас всіх. Адже це він діставав з них органи. Я завдячую йому життям…
- Яке ви просили забрати в вашому повідомлені – нагадав Ігор.
- І того ви вплутали Михайла – зареготав док – а він знав про мого спільника? Про твою дівчину, Сніжану?
- Це вже не має значення – гаркнув Ігор.
- Точно. Так от, коли я прозрів, я вирішив поквитатись з усіма винними. Почав з тих, хто заварив усе це. Вони довго вмирали, повір мені. Анатолій допомагав мені приховувати свої діяння, хоч і не розділяв моїх поглядів. Тоді я навіть думав здатись…
- Чому ж не полегшили нам всім життя? – Ігор не стримав усмішку
- Тому, що мене не особливо шукали. Хтось в органах був напряму пов’язаний з тим, що тут творилось…
Ігор раптом згадав, як Настя показала їм випуск новин…
***
В камері з’явилась жирна морда одного з начальників міліції. І займав він досить високі чини. По погонах на його плечах він був полковником. Маленькі чорні поросячі очі невідривно дивились в камеру.
Самогубство…
***
Слова вбивці підтверджувались. Стало ясно, він не брехав.
- Хтось спеціально не давав хід ділу – він заговорив веселіше – звичайно ж знайшлись добровольці, котрі хотіли дізнатись правду. Але перші такі аматори, покинули марні спроби…
- То чому ж ви продовжили? – не розумів Ігор – могли ж жити в спокої.
- Так не можна! – закричав той – не можна! Всі забули про те, що сталось з сиротами. Так ж легше! Просто закрити очі! І я не міг… Не міг дозволити цього!
- І ви придумали свою смертельну гру – похмуро буркнув Ігор.
- Так! Я зрозумів, що ні моя явка з повинною, ні будь-які інші марні спроби не допоможуть покарати всіх винних. І потім до мене дійшло. Хтось має це зробити. Хтось має вичислити мене. Але якщо це буде дуже легко, то чим це буде відрізнятись від мого признання…
- Я не бачу в цьому ніякого змісту – сказав Ігор.
- Не змушуй мене думати, що я знову помилився – холодно сказав док – той, хто розкриє всю правду, той зможе зробити так, щоб моє діло не забулось. А той хто слабкий і здається…
- Тому ви вбили тих, хто був перед нами?
- Частково.
- Частково?
- Так. Вони розчарували мене… Якщо на трупах тих, хто це все організував, я не залишав нічого і робив так, що тіл просто не знайти... То на тілах всіх прооперованих мною є всі необхідні підказки. Давно ж можна було дійти…
- Чому ж ви все таки убивали тих, хто хотів вас знайти?
- Тому що я давав їм шанс вбити мене і не дати закінчити справу. Все чесно. А потім я помітив, що в спробах знайти мене люди опускались до немислимих речей. Перетворювались на тих покидьків, з яким я почав боротьбу. І ви не виняток.
- Я не буду виправдовуватись перед вами! – презирливо відповів Ігор.
- І не варто. Я не сподівався, що ви справитесь. І вбив би вас так само, як і решту. А тепер я задумуюсь.
«Ось про який вибір псих розповів Сергію» - згадав Ігор. Він подивився на Олексу.
- Навіщо? – показав на того пальцем.
- Хотів показати, що може статись, якщо спробуєш вийти з гри – суворо сказав той – цей раунд поки за мною.
- Але ми ж вияснили, хто ви! – розгублено сказав він.
- Той що? – спитав той – я вже не можу зупинитись. Ще як мінімум троє повинні отримати по заслугах.
- А вони то за що?
- Вони не мали б жити. Замість них мали жити ті діти. Я просто відновлю баланс.
- Який на х*й баланс?! – закричав Ігор – та ви просто йо*****й на голову! Ви вже не бачите різницю між людьми, котрі винні, та людьми, котрі намагаються зупинити це!
- Ви просто заважаєте правосуддю – спокійно сказав хірург – я пропустив лише одну винну, і то на малий проміжок часу. В кінці і її чекає розплата.
- Це не правосуддя – Ігоря затрясло від злості – ви караєте не тих людей… Я розумію ваші мотиви. Помста. Але не дівчатам на зразок Христі. Ні вона, ні її сім’я не знали про це…
- Це б нічого не змінило, попередь ти їх перед операцією – тихо відповів вбивця – людина завжди буде чіплятись за життя…
***
Сергій промахнувся. Ще раз. Знову. Його удари не доходили до дока. Махнув правою. Док перехопив її в зап’ясті. Іншою рукою він схопив Сергія за шию. Сергія наче душило лещатами. Спробував висмикнути руку. Марно. Спробував дістати його іншою рукою. Марно. Вчепився вільною рукою в зап’ясток, щоб вивільнити шию. Не піддавалось. Дихати він вже не міг. Перейшов на пальці, в приреченій спробі все ж ковтнути повітря…
Патологоанатом метнув його в ще цілі полички, де колись були різні медичні препарати. Вони не витримали ваги Сергія помножену на прискорення, з яким той розтрощив їх. Почувся звук битого скла. Док схопив Сергія за барки. Ударив головою. Сергій вчасно опустив лоб і уник перелому носа.
- Ах твою ж… - суперник схопився за своє чоло.
Вони вдарились чоло в чоло. Удар не з приємних. Дісталось обом в рівній мірі. На щастя лобна кістка не зв’язана з мозком напряму…
Патологоанатом знову схопив Сергія за барки. Підтягнув до себе. Ударив коліном в живіт. Смикнув в один бік, тоді знову метнув в полиці. Знову шум та тріск. Все, що зміг Сергій, це лише закрити голову руками. Лікар ударив його кулаком. Сергій інстинктивно закрився руками. Вчасно. Його руки прийняли град ударів…
«Тебе б’є старий – подумки говорив сам собі – невже ти нічого не вартий? Не вже все, що ти пройшов, було даремно? Давай! Ти й до цього зносив удари! Ти не залишав їх без відповіді! Зберись!!!».
Він викинув руки вперед. Лице відчуло кулак, але він не зважав. Однією рукою схопив того за руку, іншою – за потилицю. Потягнув його до себе, а сам, при тому змістився вбік. Патологоанатом поцілувався з тією ж поличкою, в яку метнув Сергія. Загарчав від болі. Спробував зібратись з силами…
Сергій не дав йому цього зробити. Кулак по печінці. Іншою рукою схопив його за плече. Знову в печінку. Він наніс ще три удари, поки той не почав захищатись. Дивно, як патологоанатом зміг їх витерпіти… Сергій схопив його за барки. Коліно в живіт. Кулак в лице, знову коліно, знову кулак, знову коліно…
Перехопив. А в наступну мить Сергій вже втратив єдину опору. Його сильно розвернуло і він відправився в політ аж до стола на коліщатах. Боляче вдарився в головою. В очах все розпливалось. Спробував піднятись. Він стояв на чотирьох, коли нога болісно пройшлась по його ребрах. Сергій не мав чим дихати. Він перевернувся на спину, жадібно хапаючи ротом повітря.
- Ти міг просто віддати диктофон! – захекано сказав док – замість цього ти вибрав побиття…
- Я думав це розминка – Сергій виплюнув кров набік.
- В тебе ще є сили жартувати? – док підняв його за барки.
Метнув його в стіл. Сергій перелетів через нього, впав і прокотився ще кілька метрів. Док вперся руками в стіл і почав штовхати його в бік стіни. Хотів притиснути того, щоб не зміг утекти і, заодно, роздробити йому кілька кісток.
Невідомо як Сергій все ж піднявся. Якраз коли стіл вже був біля нього. Перекотився через нього і вдарив того ногою по зубах. Док поплив назад тримаючись за лице.
- Я лише розігрівся – видав Сергій.
В патологоанатома засльозилось в очах. Сергій попав в кінчик носа. Природна реакція на біль. Відповідно він не побачив Сергія. Кулак пішов у вухо. Док поплив вбік.
Біль в тілі давав про себе знати. Але ніхто в такі моменти не звертає на нього уваги. В таких випадках, навпаки, потрібно приховати свої травми.
Сергій вдарив ще раз. Док вже не тримався за лице. Тепер він закривався від удару. Махнув кулаком у відповідь. Не влучив. Сергій кинувся йому в ноги. При підняв і проніс його в сторону вже розбитих стелажів. Док ударив ліктем по шиї, щоб зупинити його. Не допомогло. Сергій міцно притиснувся до нього і вперто відмовлявся зупинятись. Ще один удар ліктем пішов в плечі. Сергій загарчав, але продовжив нести його в стелажі. Це тривало всього лише кілька секунд, але їм здавалось, пройшло кілька хвилин. Док викинув руку і вихопив ніж, який був у Сергія за поясом. Замахнувся…
***
Ігор підійшов до Олекси. Витягнув кляп з рота. Той закашлявся.
- Не чіпай його – спокійно сказав хірург – він й так приречений.
- Я не дам його вбити – заперечив Ігор.
- Дивний в тебе вибір – вбивця сів на підвіконник – ти залишив одного друга заради іншого.
- Сергій подбає про себе – впевнено сказав Ігор.
- Ти помиляєшся – Ігор Михайлович підняв брови вверх – зараз твій друг помирає. А єдиний доказ знищиться. Анатолій пропаде на кілька днів, щоб на нього ніхто не подумав.
- А я з Олексієм? – спитав Ігор.
- Олексій не покине це місце живим – твердо сказав хірург – Ти, з іншого боку… я б не хотів твоєї смерті. Ти розумний, дуже розумний. Тобі можна передати мою справу. Вибір в тебе не великий, але ти все ж маєш вибрати.
- Ви ж знаєте, що я не розділяю ваших поглядів – сказав Ігор – я не можу дозволити вам продовжити
- Подумай добре – лікар дістав скальпель – я б дуже не хотів цього робити…
- Чому просто не можна перестати?! – благально спитав Ігор
- Ти не відпустиш мене просто так – сказав убивця – тільки не після всього, через що ти пройшов. Як ти можеш бути впевненим, що я не прийду по Сніжану, чи по твоїх.
- Просто дайте слово – Ігор потягнувся за пояс по ніж.
- Не можу – сказав убивця – я не для того все почав. Я сподівався ти зрозумієш… Його смерть мала стати доказом твоєї готовності…
- Ви щось казали про те, щоб ми забрали у вас життя – нагадав Ігор.
- Моє завдання – лікар знову глянув у вікно – ось моє життя.
В цей момент Ігор дістав ніж. Але не кинувся до вбивці. Підбіг до Олекси і розрізав пута на руці.
- На! – сказав він – далі сам.
Лікар повернувся. Кинувся до Олексія. Заніс скальпель над головою…
***
… Док викинув руку і вихопив ніж, який був у Сергія за поясом. Замахнувся…
Ударити він не встиг. Вони врізались в розбиті стелажі. Обоє безсило впали на землю. Сергій лежав лицем вниз в купі битого скла. В нього майже не залишилось сил. Він витерпів всі удари і зараз намагався відірвати голову від землі. Збоку почувся рух. Патологоанатом постраждав менше за нього і підніматись йому було легше. Сергій врешті відірвався від землі. Руки підняли корпус. Тепер він знову на чотирьох. Ще зусилля і він вже стояв на колінах. Груди піднімались та опускалось від важкого дихання.
- Я недооцінив тебе – док витер лице, яке тепер теж було в крові.
- Я теж вас недооцінив – на закривавленому лиці Сергія з’явилась усмішка
- Не варто було починати – док вже стояв на ногах.
- Не варто вам було починати – погодився Сергій.
- Я ніколи не пробачу собі того, що зробив – Богданович підняв ніж Сергія.
Пішов до його куртки, яка тепер лежала на підлозі. Намацав в кишені диктофон. Заніс над ним ногу і різко опустив її вниз. Почувся тріск.
- З цим все! – полегшено видав той – тепер твоя черга.
Сергій лише віддихувався. Йому зараз були потрібні всі сили. Він з друзями останні свідки його причетності до всього.
- Дарма намагаєшся – той помітив спробу піднятись – ти вже програв. Знаєш, що запропоновано Ігорю?
- Приєднатись? – здогадався Сергій.
- Вірно – лікар був усе ближче – я не розділяю цього. Вічно мене втягує в таке. Я не хочу постійно розплачуватись за його дурість.
- Чому не зупините? Раз ми знайшли його…
- Знаю – погодився той – я не хочу цього робити, але мені прийдеться. Я сподівався він рано чи пізно зупиниться. Але його партія затягнулась…
Однією рукою він схопив Сергія за плече. При підняв, але не втримав. Вони подивились одне одному у вічі. Не було ворожості навіть після всієї кількості ударів. Просто люди, які перейшли одне одному дорогу.
- Мені жаль! – той ударив ножем.
***
Ігор перехопив руки того. і відтягнув від Олекси.
- Ти лише тримайся! – прокричав той – Я зараз!
Вбивця вирвав руку. Скальпель різнув по щоці. Тоді ліве плече запекло так, що той аж завив. Хірург забив туди свій іменний скальпель.
В очах Ігоря потемніло. Згадалась та дівчина з притону. Батьки до яких той обіцяв добратись. Сніжана…
Щось всередині спалахнуло. Звичайна іскра, яка розгорілась і переросла в полум’я. І цей вогонь поширився по всьому тілу.
Ігор схопив того за плечі. І потягнув його за собою. Вони тримали одне одного сталевою хваткою. Вже більше не було страху. Колись він збирався утнути щось подібне, але тоді його відговорив Сергій. Тепер його немає. Ось його шанс все зупинити. Здивований вираз лиця вбивці переріс на зляканий. Мить і почувся звук розбитого скла. Це розбилось вікно крізь яке вони вилетіли.
Вони перекрутились в повітрі. Земля не дуже радісно прийняла їх. Ігор відчув під собою хрускіт. Виявилось, що він впав на вбивцю і цим пом’якшив падіння. Його тіло нестерпно боліло. Він скотився з вбивці. Очі закрились.
***
Очі Сергія розширились. А тоді він скривився від болю. На підлогу закапала кров…
Від ножа який стирчав з підставленої долоні. Все, що зміг зробити Сергій, щоб захистити своє життя. Пальці травмованої руки схопили руку з ножем і тримали так міцно, як могли.
- Мені теж жаль – сказав він.
В наступний момент вже в патологоанатома розширились очі. Він здивовано глянув вниз. З його живота стирчав шматок розбитого скла по якому стікала кров з іншої руки Сергія. Лікар знову глянув на Сергія. В погляді не було страху. Лише здивування, в перемішку з болем. Погляд став скляним. Його тіло обм’якло і похилилось набік.
- Ви змусили мене це зробити! – закричав Сергій – Ви!
З очей потекли сльози. Сергій з криком витягнув ніж з руки. І впав поруч з мерцем. Він був без сил…
***
Ігор прийшов до тями від того, що його ноги за щось зачепились. Виявляється його волокли попід руки. Голова нестерпно боліла. Перед очима все пливло. Окулярів на ньому не було. Його мутило. Голова безсило опустилась вниз. Його поклали на щось холодне. Очі знову закрились…
ID:
570790
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.03.2015 08:51:33
© дата внесення змiн: 31.03.2015 08:51:33
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
