Цьогоріч літо застало всіх зненацька. Скільки воно не намагалося попередити про свій тріумфальний прихід і, зрештою, престолонаслідування, влаштовуючи справжні тропіки у, здавалося б, весняні дні, та все марно. Певно, люди давно вже перестали вірити будь-яким прикметам, хоч і найзрозумілішим. На зміну давнім мудрощам усе швидше приходять сучасні хитрощі, тож усі впевнено продовжували довіряти прогнозам метеорологів щодо пізнього і дощового літа. Та сталося не так, як гадалося.
Чи то літо дійсно прийшло так швидко, чи може лише одному Ігореві так здавалось. Ще тиждень тому сидяча офісна робота з документами навіть не обіцяла закінчуватись. Стоси паперів біліли на столі, мов снігові шапки на якихось дорогезних курортних горах, нагадуючи кожному працівнику їхньої контори про те, що настав час заслуженого і, на їхню думку, вистражданого відпочинку. А там уже хто в гори, хто на моря… Та не варто відволікатись на мрії, адже пильне око керівництва, пакуючи чималеньку валізу, стежить, щоб усі ті папери переглядалися, заповнялися і поступово зникали з поверхні завалених столів. Усі чекали літа, а воно все одно прийшло раптово.
Зміна оточення, погоди і взагалі пори року здавалась чоловікові дивом. Сіра робоча буденність за ці майже безпросвітні три роки немов поступово стирала його пам'ять, приглушувала відчуття, лишаючи лише тверезий розум та раціональність для монотонного робочого процесу. Наче і добре, коли все за планом і ніяких винятків не передбачається, але як же з часом це все надокучає. І ось нарешті довгоочікувана відпустка! Звичайно, літні дні теж не обійдуться без планування, та це вже буде інше. Не обв’язково-примусові зобов’язання, а миле діло для тіла й душі. Відпочинок, одним словом.
Навіть якщо сам Ігор не розкреслював чіткого плану на витрату дорогоцінного літнього часу, то Еля усе старанно записувала своїм кучерявим почерком. Дружина була на п’ять років молодшою від нього, та самому йому весь час здавалося, що між ними цілі десятиліття. По-дитячому енергійна і завше балакуча Ельвіра відносилась до того типу жінок, які, навіть маючи правнуків, ще гратимуть з ними в квача чи у схованки, а тоді ще й ображатимуться, коли хтось раптово виграє чи забере улюблену іграшку. Можливо колись саме ця рожевоокулярна наївність та постійний оптимізм привабили сільського парубка Ігора до по-справжньому міської дівчинки Елі. Зараз, коли вони вже цілком відійшли до дорослого світу і її батьки нагадують про себе лише ввічливими дзвінками та нечастими візитами, оця дружинина наївність здавалася трохи не доречною, та Елю це, мабуть, не хвилювало.
Цього неочікувано спекотного літа їхня невеличка сім’я – діток ще не нажили – зібралася привести до ладу Ігореву батьківську хату, що вже ось майже вісім років занепадала серед напівпорожнього села. Доглянути за нею було нікому, адже Ігор дуже рідко з’являвся на батьківському порозі, відколи поїхав на навчання до міста. Батько відійшов на той світ ще за два роки до синового від’їзду, залишивши по собі лише добрі спогади та міцні дерев’яні ворота навколо обійстя, що їх разом з сином майстрували. Старий Григорій був знаним на весь район теслею, звідусіль стікалися люди по його допомогу: то воза підбити, то віконну раму змайструвати – усім до нього знаходилась справа. Ненавмисно поклавши усі зусилля, спрямовані на синове навчання, на плечі дружини, Ігорів батько викурив свою останню самокрутку. Либонь, ця звичка його і згубила так рано.
Мати лишилась сама і як могла підтримувала синове існування у місті. Його нечасті приїзди – найсвятіше для неї. Та все ж виснажлива праця і ранній чоловіків відхід не пощадили і її. Незчулась як і згорбилась старенька. Казали, спокійно Неля вмерла. Помітила її наступного дня поштарка Леся, яка мала звичку заходити до старенької під час доставляння іншим сільським мешканцям поштових гостинців. Літня жінка навіки схилилась над своїм останнім листом синові. Ігор назавжди запам’ятав ті кілька рядків незакінченого, та і майже не початого послання, що його дбайливо переслала розчулена Леся: «Здрастуй, любий синочку! Як ти? Вже осінь поверта на зиму… Чи не холодно тобі там? Про всяк випадок вишлю тобі татового шарфа. За мене не хвилюйся. У мене все добре. Коли приїдеш, напечу пирогів із сиром, як ти любиш. Чекаю…» На тому фатальному «чекаю» і обірвались найтепліші у світі останні слова.
А зараз він, уже дорослий одружений офісний працівник з претензіями на вищу посаду, має повернутись туди, звідки все почалося, де минуло його безтурботне дитинство, де пройшли незабутні шкільні роки і де зустрів перше кохання. Вони їхали на його Батьківщину. Еля, як і годиться, не замовкала всю дорогу, вертілася на сидінні, мов маленька, раз у раз припадала до віконного скла, помітивши щось цікаве, а тоді і зовсім опустила його і ледь не наполовину висунулась із машини, на ходу хапаючи придорожні колоски і волошки, коли авто рухалось польовою дорогою.
– Ну що ти робиш? – ледь докірливо, та скоріше по-батьківськи запитав Ігор. – Скажи, я зупинюсь і досхочу нарвеш собі чого хочеш.
Та дружина лише дзвінко розсміялась у відповідь, знову вмощуючись на сидінні:
– Нічого ти не розумієш, Гошо! У цьому ж весь шарм, – вона знову засміялась, тицьнувши на мить йому під носа свіжозібраного букета, а тоді легенько торкнулася наманікюреним пальчиком того ж таки носа.
Ігореві здавалося, що якби в даху автівки був люк, то Ельвіра давно уже б висунулась в нього, підставляючи розпущене волосся і оголені плечі зустрічному вітру і літньому сонцю, сміючись на все поле і волаючи щось романтично-божевільне, на голлівудський манер. Вихована у доволі забезпеченій родині корінних міських жителів, Еля просто обожнювала всякі заморські штуки, часто кидаючись якимись навіть йому самому незрозумілими словами.
Від фантазій на тему: «Що ще може вчинити ця божевільна дівчина і що я, такий нудний, роблю поруч з нею» чоловіка відволікли до щему в серці знайомі картини рідного села. «Змінилось. Воно майже до непізнаваності змінилось,» – змушений був подумки визнати Ігор. Спогади, тисячі спогадів, що пробуджувались найменшою деталлю – від старої колоди біля Митькового двору і до колеса на всохлому бересті, де зараз гніздились лелеки – миттю оточили його розум, стоплюючись перед його очима, мов у радянській черзі за дефіцитом.
Модна автівка в’їхала до знайомої вулиці, поблискуючи темними полірованими боками, привертаючи увагу всіх дворових псів, а згодом і їх хазяїв. Сільські хлопчаки, які вже встигли неймовірно засмагнути, хоч літо щойно розпочалось, із захопленням дивились на зовсім немісцевий транспорт і про щось сперечалися, час від часу підбігаючи, коли машина повільною їздою заглиблювалась у зарослі шовковиці. З гучним гелготанням з-під коліс авто розбіглись, махаючи крилами, чиїсь гуси, а гусаки вважали за обов’язок пробігти слідом, з сичанням і вигинанням зміїних ший проганяючи новоприбулого порушника сільського спокою із своєї паші.
Елічка по-дитячому округлювала очі, обрамлені вигнутими нафарбованими віями, знову вертіла головою на всі боки і вертілась сама, розглядаючи дику, на її погляд, місцевість, де виріс її чоловік.
Ігор тим часом усе дужче занурювався у круговерть спогадів. Чомусь почав нервувати, як минулого року перед зустріччю з керівництвом іноземного холдингу. Та ні, либонь, іще дужче. Ще мить і з-за рогу покажуться до дрібнички знайомі ворота, що вже мабуть посіріли від часу і поросли брунатними лишайниками. Йому хотілося закрити очі і знову до найменшої деталі уявити ті ворота, хоч вони і так стояли перед очима. Здавалося, що як тільки він їх побачить, то станеться щось фатальне. Невідомо що, але точно станеться. Але ні, нічого такого не сталося, а якщо і сталося, то ніхто цього не помітив. Здається, час був не владний над тими воротами. А якщо і були якісь зміни, то Ігор їх миттю прийняв і полюбив. Не похилились, не розсохлися від часу і вітрів, старі ворота стояли, як і колись, але тепер на сторожі пустки. Він зупинив машину і знесилено схилив голову на кермо. Сонце вказувало на полудень.
Не зваживши на чоловікову втому, вічний двигун і органайзер Елічка ласкаво клацнула дверцятами і твердим кроком попрямувала до… сусіднього будинку, оточеного цегляним муром. Нарешті опанувавши себе вийшов з машини Ігор. Помітивши дружинину помилку, поспішив за нею і покликав. Вона повернула до нього запитальний погляд.
– Нам сюди, – швидким рухом вказав Ігор на дерев’яні ворота. Його голос зрадив хазяїну і затремтів, та це годі було й помітити, фраза надто коротка.
Ось вони, ті самі ворота. Такі ж як були і водночас інші. Здається, тільки піднесеш руку, як хвіртка сама собою відчиниться і вийде тато, усміхнений і, як завжди, з самокруткою в зубах. Хитне могутньою жилавою рукою лівого стовпця, мовляв, чи добре стоїть. Добре. Ти ж робив, татку. Не на рік, на все життя. Ігор стояв і розглядав різьблені візерунки на половинках воріт. Ось тут зліва – це батькова робота. Точні впевнені лінії, що заплутуються у велемудрий орнамент. А праву половину батько доручив робити йому, Ігореві. Як він тоді хвилювався! Ворота – це ж окраса всього обійстя. Ще й вулиця їхня тоді людною була, тож усе те на людський осуд та оцінку відразу ж піде. Хвилювання хвилюванням, а довелося робити. І зробив-таки! Перші невдалі спроби в кутиках майже непомітні. Непомітні для чужого ока, та йому самому все добре видно. Батько тоді теж побачив, та все одно похвалив сина. Сказав: «Працювати тобі після мене, людям на користь!» Ігор почувався зрадником.
Поки молодик перебував у полоні ностальгії, все не наважуючись зайти до двору, в якому спогадів, либонь, іще більше, жалібно скрипнула хвіртка і швидка на розправу Еля безцеремонно, як йому здалося, і по-хазяйськи вдерлася до Ігоревої справжньої домівки. Йому нічого не лишалось, як піти за нею.
У дворі Ігор відразу ж наткнувся на вкрай здивовану дружину, яка не наважувалась пройти далі у царство пануючого тут бур’яну. Цього й варто було очікувати – покинутий двір уже давно не знав людської руки і здавалося що й надалі не мав ніякого наміру з нею знайомитися. Почуття провини миттю розігнало кров по тілу Ігоря, щоб наступної миті націлити всю її, гарячу, до обличчя. На душі залишився неприємний осад. Здалося, що якби можна було спробувати його на смак, то він неодмінно загірчив би на язиці, лишивши десь у гортані неприємний післясмак. Чомусь склалося враження, що якщо чоловік і далі так бездіяльно стоятиме, то ця гіркота його неодмінно погубить і поховає десь тут серед глухих чагарників. Ігор стенув плечима, немов струшуючи з себе заціпеніння, що вмить розкришилось і осипалось, як лусочки старої фарби. Залишивши усі свої переживання за воротами, молодик рішуче попрямував до дверей рідної хати, дах якої виднівся над заростями.
Ігор впевнено прокладав собі шлях до колись гостинного порогу, уже й не намагаючись віднайти колишню стежку, тоді як завше віроломна Ельвіра боязко ступала по його слідах. Кілька миттєвостей – і з дитинства знайомі двері уже на відстані витягнутої руки. Колись розкішні мамині квітники попід вікнами навіки згинули у тіні височенних чагарів. Не важко передбачити, що така ж доля спіткала і сад, що за хатою.
Ручка зручно лягла в долоню, пробуджуючи ще низку образів з минулого, двері слухняно відчинились, щось сумно скрипнувши на привітання. Війнуло знайомим запахом – тим характерним духом, що його має кожна домівка. Цей запах ні з чим не можливо сплутати, бо другого такого не існує.
Нарешті довгоочікуване сталося – він, Ігор, після багатьох років відсутності повернувся до отчого дому, що зустрів його вервечкою спогадів та німою пусткою. Подружжя ввійшло до кімнати, що слугувала за вітальню і, як за командою, спинилося у центрі. Точніше, спинився сам Ігор, а дружина, що зараз мала чоловіка за провідника, на диво слухняно і тихо стала за його спиною. Знайомство з покинутою оселею було більше схоже на таїнство. Ігор згадував, згадував і просив прощення в німій сповіді посеред тихої, як музей, кімнати. За сповідника слугувала сама оселя, а святими образами були фото батьків. Зроблені ще з незапам’ятних часів, старомодні, чорно-білі і пожовклі від часу, вони дивилися на нього батьківськими очима і в цю мить були дорожчими й святішими за будь-які ікони.
Та цю урочисту для одного тільки Ігоря мить безцеремонно і якось по-дурному ненавмисно перервала Еля. Вона чхнула. Чхнула раз і вдруге, а потім знову. Трепетна і урочиста тиша була безповоротно сплюндрована, повертаючи обох у приземлену і сіру буденність із її постійними круговоротом проблем, з пилом на кожній поверхні і павучиним макраме по закутках. Жінка винувато глянула на свого судженого і знов прикрилась акуратною хустинкою. Нарешті позбувшись набридливого свербіння у носі, Ельвіра діловитим поглядом окинула кімнату.
– Ну то як, поприбираємо? – хазяйновито спитала.
Ігор мовчки погодився.
Того дня вони попрацювали на славу. Усе, що колись складало минуле Ігора та його родини було дбайливо або недбало упаковане до великих коробок. Подружжя планувало продовжити життя цієї землі, облаштувавши тут з часом заміський будиночок. Щоправда, те, що Ігор по-нашому називав дачею, Еля гордо йменувала «котедж», але знаючи її пристрасть до подібних витребеньків, це і не дивно. Звичайно, стара хатина, збудована ще Ігоревим дідом і покинута на кілька років напризволяще, аж ніяк не в’язалася зі словом «дача», а тим більше з «котеджем». Як не прикро було чоловікові це визнавати, та будинок уже віджив своє. Стеля провисла від ваги схованих на горищі таємниць. Приземлений під гнітом часу дах робив хатину маленькою і майже казковою. Але, на жаль, у реальному житті часто не місце казці. Стара Ігорева батьківська хата мала поступитися місцем для нової оселі нової сім’ї. Чоловік це розумів і прийняв, зберігши найдорожчі спогади у серці та великих коробках.
Надвечір вони повертались додому. Під поглядами нечисленних селян, із супроводом галасливих хлопчаків, розганяючи зграйки гусей на вузьких вулицях. Ігор досі так і мовчав, обдумуючи сьогоднішню подію. Еля енергійно і голосно пояснювала щось комусь по телефону, виразно жестикулюючи, хоч співрозмовник і не міг цього бачити. На задніх сидіннях і в багажнику просторої автівки їхали з ними до міста коробки з його минулим.
Вони повечеряли. Ігор навіть трохи звеселився. Може, впевнився що тепер його спогади при ньому і більше ніщо його з ними не розлучить або ж на те були інші причини. Після вечері Ігор сів відпочити перед телевізором, а Ельвіра уже складала план дій на завтрашній день. Її аркуш поповнювався назвами організацій і осіб, яким треба подзвонити завтра. І вона обов’язково це зробить. Любить дружина цю справу.
Уже готуючись до сну, Еля іще раз переглянула свій список: зніс будівлі, зателефонувати будівельникам, привести до ладу подвір’я… Завтра село наповнить ціла низка різноманітної техніки і все заради однієї хатини. Залишившись задоволеною свою роботою, жінка підхопила зі столика каталог і попрямувала до чоловіка, який відпочивав у кріслі. Еля зручно вмостилася на широкому підлокітнику, окутавши Ігора запахами різноманітних кремів, якими щойно ретельно намастилася.
– Гошенько, ти був весь час такий заклопотаний, що багато чого для нашого котеджу я вибрала сама, але ж тобі сподобалося? – вона лащилася до нього, як і колись, у час їхнього знайомства.
– Звичайно, я повністю довіряю твоєму смаку, – Ігор пригорнув дружину однією рукою, другою прийнявши з її рук запропонований журнал. – Що тут у тебе?
– Нам лишилось вибрати тільки одну дрібничку до нашого котеджу, - промуркотіла Еля. – Давай поставимо такі, як у Бєлошвєєвих, вони дуже личитимуть до дизайну будинку, – тоненьким пальцем з гострим нігтиком жінка вказувала на зображення на глянцевій сторінці.
Кілька секунд Ігор бездумно розглядав різноманітні варіанти воріт у одному із багатьох каталогів, якими останнім часом був завалений майже кожен стіл у квартирі. «Ворота… матеріал… ціна…» - чоловік подумки повторив прочитане, не до кінця розуміючи, яке це має відношення до їхніх справ. Тим часом захоплена Ельвіра продовжувала:
– Уявляєш: перед нашим заміським будинком такі ворота… Ах, як у власний маєток заїжджатимемо! – жінка замріяно дивилась кудись за межі кімнати, де вони говорили, в той час як Ігор поволі зрозумів сенс її слів.
– Постривай, Елю… Ти хочеш сказати, що ми повинні?.. - розгублено намагався спитати він.
– Ну звичайно повинні! Ми мусимо, адже вирішили дати твоєму рідному дому нове життя. Забудьмо все старе, воно вже віджило своє, - Ельвіра обірвала свій замріяний і пафосний монолог, згадавши, що чоловік тут також присутній і говорять вони все-таки про його будинок. – Ти ж не проти? – запізніло благально поцікавилася.
Ігор був мов у воду опущений. Найяскравіший спогад про батька, який він намагався оживити, мав ось-ось загинути через примху байдужої інфантильної дівчинки . Від думки, що завтрашню ранкову тишу порушить гул техніки, що з’явиться тільки з однією метою, – знищити усе його минуле, у чоловіка просто стискалося серце. Він змирився із запустілим дворищем, занедбаним садом і відмерлою хатиною, але чомусь не міг ужитися з думкою, що батьківських воріт більше не буде. У його веселкового кольору планах на майбутнє ті ворота ще мали б простояти кількадесят років. Але в той же час Ігор розумів, що та престаріла згадка буде неначе сороміцька заплата на вишитій золотими нитками парчі. Перебуваючи у полоні внутрішніх протиріч, чоловік знайшов у собі сили вимушено усміхнутись до дружини, що чекала відповіді, дивлячись на нього жалісливим щенячим поглядом.
– Добре, люба. Зробимо, як скажеш… – цього разу голос уже помітно тремтів, виказуючи хвилювання свого власника. Та і не помітити цього з посірілого обличчя чоловіка було важко. Що ж поробиш. Ігор був поганим брехуном і не вмів лицемірити, та, на щастя чи на лихо, Еля ніколи не вміла слухати…
На тому і розійшлися. Дружина – до спальні, наспівуючи щось із класики, в передчутті великих змін. Чоловік же так і залишився сидіти в кріслі, провівши поглядом ту чужу, на той момент, жінку. До ранку лишалось шість годин.
Чи то сон сам не йшов, чи Ігор власноруч навмисне гнав його від себе, але коли на електронному циферблаті годинника висвітився час – четверта година ранку – чоловік усе продовжував сидіти у тій самій позі, незрячим поглядом вишукуючи щось у напівтемряві. Він дивився так, як дивляться сліпі: незмінний напрямок ледь-ледь внікуди з легким відтінком замріяності і вкрапленнями скорботи за непобаченим. Ранок невблаганно наближався. Сон – табу. Здавалося, варто тільки прикрити повіки – і миттю перед ним постане батькове обличчя. Навіть не обличчя, а очі. Досить самих очей, одного тільки погляду, щоб Ігор відчув гостре лезо провини, окроплене отрутою безпомічності. А найгірше у тому сні було б батькове мовчання. Ні кпин, ні лайки, а одне лиш мовчання і погляд, який не потребує слів. І виправдання були б німі і марні.
Близько опів на четверту ноги самі понесли Ігоря до гаража. У голові усе ще туманились думки у міксі зі спогадами, а тіло на чолі з серцем прагнуло додому. Чомусь поміркувавши, що гуркіт автомобільного двигуна розбудить таку недоречну зараз Елю, Ігор дістав із закапелків куплений колись і давно забутий велосипед. Рішення було дивне і нелогічне, адже його тендітна дружина спала на диво богатирським сном. Проте на той час чоловіка це не змусило задуматися. Накинувши легеньку спортивну куртку Ігор помчав геть із двору, ловлячи на собі лише холодні і вологі дотики туману.
Бозна стільки часу минуло, ніхто тоді його не рахував. Міські дороги попрощались з Ігорем, змінившись на сільську грунтівку, та чоловік лише зрадів цьому, адже це значить, що вже скоро… Чи то від швидкої їзди, чи може від ранкових рос молодик змокрів, та не зупинявся ні на мить, на ходу втираючись рукавом такої ж вологої куртки. Велосипед жалібно повискував, мов нещасний песик, якого змусили гнатися за невловимою здобиччю. Світало.
Показались знайомі краєвиди сонного села. Де-не-де вікна уже світилися ласкавим жовтим сяйвом, роздратовано і водночас з азартом Ігореву поїздку супроводжували гавкотом собаки. Ось уже й знайомі зарослі шовковиці кидають тінь на його подвір’я. Велосипед востаннє жалібно вискнув, Ігор марно шарпнув ногою педаль і змушений був облишити свій транспорт. Добре, що йти уже не далеко лишалося. Дбайливо прихиливши виведеного з ладу велосипеда до чийогось частоколу, чоловік швидкою ходою попрямував у напрямку рідного дворища. Ноги відчутно наливались важкістю. Ще б пак! Такий марш-кидок! Потім, мабуть, болітимуть м’язи, можливо він застудиться чи роз’ятрить давню травму коліна, але все те буде потім. Чомусь зараз тільки одне мало значення. Ігор поспішав, немов на його старому подвір’ї мала статися подія вселенського масштабу. Певною мірою, так і було. Щось мало статися у його світі. Він відчував як хитаються основи його маленького всесвіту і просто не міг цього пропустити.
Ігор майже вибіг на моріжок перед подвір’ям, збиваючи з гілок шовковиці вчорашній надвечірній дощ. Десь на іншому боці галактики вибухнула наднова, осяявши собою його маленький всесвіт. Чи може то просто зійшло сонце? Ігор заціпенів перед видовищем, що йому відкрилося. Батьківські ворота впали…
ID:
571044
Рубрика: Інше
дата надходження: 01.04.2015 02:54:34
© дата внесення змiн: 01.04.2015 02:54:34
автор: Іван Бондаренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
