5.
Вавилон
В лікарні було темно. Майже пусто. Ілай визирнув з-за стіни. Жестом руки показав на охоронця. Високий кремезний велетень ходив з ліхтариком, в пошуках любителів халявних медикаментів. На щастя нам ліхтарів не треба.
***
Два тижня назад.
Ми з Ілаєм вийшли на поверхню. Сонце! Як давно я його не бачив. Перше тренування обіцяло бути класним. Зараз була вже середина лютого. В мене з рота йшов пар. Як довго я не дихав нормальним повітрям?! Ми стояли на галявині. Навіть не подумав би, що тут може бути ліс. В мегаполісі.
- Ти придумав назву для свого зору? – спитав Ілай.
- Назву? – я роздивлявся все навколо і чекав поки очі звикнуть.
- Так, назву. – повторив він
- Ні. Нащо щось придумувати?
- Побачиш.
- Поясни, я не розумію
- Що ти робиш, щоб активувати свій новий зір.
- Намагаюсь зосередитись. – я відповів після деяких роздумів.
- І нічого не виходить…
- Не виходить – підтвердив я.
- Того і не виходить, бо ти не можеш про нього думати…
- Це як розуміти…
- Не перебивай! Так от, коли ти хочеш на чомусь зосередитись, ти або згадуєш назву, або відчуття. Але на відчуттях болю ти зосередитись не можеш, тому зосереджуйся на назві.
Я задумався. В голову не приходило нічого підходящого.
- А в тебе є підходяща назва?
- Ти мультик «Наруто» бачив?
- Ні. Не люблю таке дивитись.
- Дарма, мульт мого дитинства… так от, там був пацан з схожими здібностями. І назнось це «Шерінган».
- Дибільна назва. – я не стримався від коментарів.
- Придумай кращу. А поки буде ця.
***
Зараз
Ми минули охоронця. Шерінгани дозволяли спокійно бачити будь-де. Виявляється, будова людини було не єдине, що я міг бачити. Але Ілай не поспішав розповідати. Прийшлось набратись терпіння. Я з часом все сам дізнаюсь…
Я показував дорогу. Ми тихо піднімались по сходам. Ніколи б не подумав, що буду колись вламуватись в лікарню. Якось я вже проникав в лікарню (ну, ви в курсі), але тоді все закінчилось погано. Все мало пройти без проблем, але ми про всяк випадок було в бронежилетах і з вогнепальною зброєю. Я зупинився. Прислухався. Тоді обережно виглянув з-за стіни. Нікого. Ми пішли далі.
***
Два тижні назад
- Що ти бачиш? – спитав скелет Ілая.
- Кістки
- Чудово! Тепер зосередься на нервах…
Я спробував. Назва шерінган при проведенні великим і вказівним пальцями біля очей робила своє майже миттєво. Тепер я бачив нервові закінчення по яких бігали імпульси.
- Бачу – доповів я.
- Точно?
- Точно!
Я одразу ж помітив активність в правій руці. Мій корпус пішов назад, шерінган виключився, але врятував мене від удару в лице.
- Догадався? – задоволено спитав він.
- Ага, тільки я знову вийшов з «режиму».
- З цим попрацюємо потім. Я взагалі бачу тебе так, як зараз ти мене, але при тому я бачу і твої м’язи, кістки, органи і нерви.
- Як це? – я не зрозумів його. Невже можна було й так, без моторошної картини.
- Боюсь, цього не пояснити… - він задумався. – ти з часом відчуєш. Поки що спробуємо так.
Далі все повторялось. В якийсь момент шерінган переставав працювати і я відчував на собі всю міць ударів чи прийомів найманого вбивці. Але я не здавався. Щоразу щось змушувало мене підніматись. Це був прогрес.
***
За три дні до
Ілай зайшов без стуку.
- Підйом! – його голос був якийсь збуджений.
- Ти чого такий радий? – я з зусиллям при відкрив очі.
- В нас багато роботи. На кінець то! – Ілай був вже ближче.
- Треба когось вбити?
- Так. Цілих два контракти. – Ілай радісно бродив по кімнаті.
Аж несила було на нього дивитись. Голова налилась свинцем.
- Ну, хай щастить… - я щільніше закутався і повернувся на другий бік.
Ілай дав мені поринути в сон. А тоді одразу ж стягнув мене з ліжка. Я гепнувся на підлогу. Купу моїх матюків заглушила ковдра, яка полетіла за мною і накрила мене з головою.
- Одягайся! – холодно буркнув убивця. – Чекаю на тебе в вітальній (Кімната де ми постійно розпалювали вогонь).
Я не став сперечатись. Він мій єдиний шанс знайти Шамана, тому я не міг не послухатись.
В вітальній горів вогонь. До мене донісся запах жареного м’яса. І головне, тут було тепло. Всі вже снідали.
- Підходи! – Іван Іванович протягнув мені тарілку.
- Доброго ранку! – Яна підбігла до мене і простягнула руки.
Я міцно обійняв її, підняв і покрутив. Тоді опустив на землю і взяв простягнуту тарілку.
- Ілай казав є прогрес – говорив дід.
Я мовчки кивнув. М'ясо було дуже смачним. Чомусь я вирішив, що готувала саме Яна.
- Він природжений носій. – погодився вбивця.
- Хто? – перепитав я.
- Носій! Той, хто генетично схильний до змін в тілі…
- Бувають інші?
- Ще й як бувають. Деколи щось може піти не так, одразу, чи з часом…
Мене пересмикнуло. Як класно дізнатись таке з самого ранку… Настрій забезпечений. Але це була не єдина погана новина. Ілай дістав фотографію і показав мені. Якийсь жирний лисіючий мудак, за яким послали Ілая.
- Бачив його?
Я заперечно похитав головою.
- Готуйся, завдання дуже важке. Тому спочатку візьмемось за легше…
Він дістав ще одне фото. Я одразу ж завмер. На мене, своїми прекрасними очима дивилась Аліса.
Аліса? Аліса! Бути цього не може! Тільки не вона! В мене в середині все охололо. Останній раз я бачив її побиту в комі. Вона постраждала ні за що. Я ніс її до самої лікарні на руках. Тепер вона була в списку Ілая. Як я Шаману буду дивитись в очі?! Незалежно від моєї участі вона помре. Я не можу цього допустити. Мене з нею стільки всього зв’язує.
Я ж не все розповів. І не збирався… До цього моменту. Те що сталось знову моя вина. Я постійно прокручував в голові сценарії розмови з Шаманом. Але боязнь втратити друга сильніша за почуття сорому. І зараз коли він невідомо де, я не можу її залишити…
- Давай, доїдай і пішли на тренування! – Ілай весело піднявся і пішов збиратись.
Він залишив фотографію на столі. Я кілька секунд не міг відірвати від неї очей. Коли мені все ж це вдалось я зустрівся поглядом з дідом.
- Це через неї заварилась вся та каша? – розуміючи спитав він.
Я кивнув.
- Ти знаєш де вона?
- Останній раз була в комі…
- Я можу дізнатись! – втрутилась Яна.
Ми з подивом подивились на неї.
- Що?! – перепитала вона. – мене і так ніхто не знає.
Ми з дідом переглянулись. Ідея не подобалась, але…
- Я буду дуже тобі вдячний – з важким серцем погодився я. – Але ні слова…
- Знаю, знаю – усміхнулась Яна.
***
Зараз
Ми на правильному поверсі. Тут охорони не було. Часу залишалось все менше. Вдень ми б без проблем вже були б в її палаті. Але вночі рухатись треба було обережно. Охоронці спочатку відкриють по нам вогонь, а потім вже будуть задавати питання. В мене була думка підняти тривогу, але план був приречений. Ілая це не зупинить, а мої шанси вибратись живим сильно зменшаться. Плюс в мене з’явився шанс врятувати її. Я не можу просто профукати його. Ми зупинились і втиснулись в стінку. Я затримав подих. Охоронець пройшов зовсім поруч. Якби він посвітив наліво нас би стало видно. А так ми розчинились в суцільній темряві.
***
Майже три роки назад
Місто шуміло від невдоволення. Ми з Шаманом і Гошою пересувались по знайомих вуличках. Колись тут минало наше життя. Але в той же час це були незнайомі вулиці, хмарочоси яких ховали нас від сонячного світла літом. Вулиця поділилась на двоє.
- Що ж… - Я подивився по сторонах. – нам треба розділитись.
- Знаю! – Шаман не заперечував.
- А мені що робити? – втрутився Гоша.
Ми з Шаманом переглянулись. А й справді, що? Я не збирався брати його з собою. Я мав знайти Її!. Десь за високим будинком донісся крик.
- Що це було? – злякався Гоша.
- Ріжуть когось… - якось сухо відповів я.
Шаман здивовано подивився на мене. На якусь мить я побачив осуд в його очах.
- Знайди її! – буркнув він. – ми з Гошою розберемось, що там…
Мені стало соромно. Я мав би заперечити, але не зміг видавити і слова. Шаман завжди заступався за людей, не те що я. Тому я мовчки кивнув і побіг по вузькій вулиці між двома хмарочосами.
На щастя людей не було. Я біг по пустим вулицям. Але таке тривало не довго. Мені на зустріч бігли люди. Багато людей. Вони не зважали на мене. Просто пробігали мимо.
Я вибіг на шосе. І тоді все почалось. На іншій стороні велись воєнні дії. Гучномовець, дим, стрільба… Асфальт під ногами затрясся, наче від землетрусу. Тоді затяжний плач і купи закривавлених людей на землі. Я на деякий момент навіть застиг. Дим все огорнув.
Мене покликали на ім’я. Я одразу ж повернув голову. З диму вийшла Аліса. Вона невпевнено йшла. Я стрепенувся, це ж не сон все таки, побіг до неї, без слів схопив за руку і потягнув назад до хмарочосів. Вона без сил впала на асфальт. Я схопив її за плечі. Постріли і голос з гучномовця заглушив мої крики. Вона теж щось кричала, але я не чув. «Треба валити» майнула думка. Але я не зміг. Лаючись від натуги я підняв її закинув на плечі і поніс геть. Ноги підкошувались, але я не зупинявся. Пів години назад я не хотів допомагати людям, які були в біді, а зараз вже ризикував життям. Але це ж Аліса!!! Від цього стало паскудно. Я перейшов на повільну ходу. Хмарочоси вже зовсім близько…
***
Я постукав в двері.
- Відкривай, це я!
Ніякої реакції. Може її не було. Класно, коли до своєї квартири немає ключів. І двері не виб’єш… Стоп!
Я заглянув під зелений килимок і… УРА!!!!! Вони все ж там.
Двері відчинились. Я зайшов перший. Тоді Аліса. Навпомацки включив світло. Як давно я тут не був…
Тут майже нічого не змінилось. Наше ліжко, наші старі меблі, які мені не подобались, дисплей на стіні. Але одного я так і не побачив. Наші фотографії. Їх не було. Я метнувся до шафи і рвучко відкрив двері. Її речей не було. Мої ж, натомість, припадали пилом.
- Її не було тут вже давно – з кухні вийшла Аліса. Вся брудна, бліда з синяками на ліктях та колінах.
Я промовчав.
- Ти так і не сказав, що з моїм братом…
- Що? – я не зрозумів.
- Я тоді тобі кричала… - пояснила Аліса.
- Я просто не почув, з Шаманом все в порядку.
- З ким?! – перепитала Аліса.
Я ж забув їй сказати. Я оглянув кімнату ще раз. Ні, зараз нічого не знайти. Тому я сів у найближче крісло і все їй розповів.
***
Я набирав номер вже шостий раз. Знову гудки. Батьки давно б вже взяли слухавку. Шаман теж не підходив до телефону. Я подумки вилаявся. Підійшов до вікна.
Вода в душі перестала текти. Двері ванної відкрились і звідти вийшла Аліса. Вона була одягнена в мій білий батнік і старі спортивні штани. Вона завернула волосся на голові в рушник і підійшла до мене на кухню Я не обертався, просто стояв біля вікна і пив з пляшки. Алкоголь обпікав горло. Як давно я не торкався до нього. Взагалі не поважаю алкоголь і тих, хто думає, що бухати це класно. Але зараз я навіть не згадував це. Просто було паскудно.
- Коли п’єш сам, це алкоголізм – прокоментувала Аліса.
- По**й! – я сухо відрізав і знову припав губами до пляшки.
- Я теж хочу… - вона протягнула руку намагаючись забрати в мене пляшку, але зустрівшись з моїм поглядом, передумала.
«Джек» почав бити по голодному шлунку і травмованому мозку. Але я не спинявся. Хотів забутись…
- Та що в біса сталось?! – не витримала Аліса.
- Це я в усьому винен…
- В чому?
- В тому, що… - я замовк.
Вона вихватила в мене пляшку і жбурнула її в стінку. Я навіть не відреагував на це. Просто стало жаль пролитий алкоголь.
- Через неї?! – в голосі Аліси відчувалась злість. – можеш не відповідати, й так знаю! Та що ти взагалі в ній знайшов?!
Я промовчав.
- Ти знаєш, що вона не довго за тобою сумувала? – Аліса схопила мене за плечі, і повернула до себе. – поки ти гнив в камері, вона попрощалась з тобою і знайшла іншого! Вони і виїхали разом!
- Ти брешеш! – Я скинув її руки з себе.
- Не віриш?! Ось, подивись…
Вона кинулась до дисплея, який висів на одній з білих кухонних стін. Аліса щось кричала і стукала пальцями по голограмі. Тоді почала читати різні переписки.
Ось з цього моменту я слухав уважно. Мозок не хотів вірити. Не може бути! Ні! Це просто Аліса зводить наклепи! Точно!
Вона закінчила читати і підійшла до мене.
- Ти впевнений, що це була любов?! – вона простягнула до мене руку, але я відсунувся.
- Досить – ось все, що я зміг сказати.
- Як до тебе не дійде, що вона просто шмара!
- Досить!
- А ти, дурак, бо зараз грузишся…
- Припини!
- І ведеш себе як баба… ти вартий кращої…
- Хватить! – я закипав від злості.
- НЕ ХВАТИТЬ!!! Ти, впертий віслюк, ти не бачиш, що тебе дурили і їй на тебе просто…
Я обірвав її слова ляпасом. Не стримався. Знаю, я не мав цього робити, але не зміг. Вона замовкла. Одна її щока тепер почервоніла. Аліса відмовлялась вірити в це.
- Мене ще ніхто, ніколи не бив – її аж затрясло від чи то від шоку, чи то від злості.
- Дарма! – з неприязню в голосі вимовив я.
- Я хотіла як краще…
- Не треба лізти в мою голову і розказувати, що мені робити… Яке твоє діло, що я відчуваю, чи що вона мене дурила?
- Просто ти мені…
- Тримай свою правду при собі!!! – випалив я. – мені від неї тільки гірше…
Тут вона зробила те, чого я не чекав. Таке стається раз на тисячу. Її руки обплели мою шию, губи торкнулись моїх і ми злились в поцілунку. Моя ненависть наче щезла. Я міцно стис її в обіймах. Клятий алкоголь. Я випив забагато, щоб протистояти своїм тваринним інстинктам, але замало, щоб просто заснути. Ми продовжували цілуватись. Я схопив її за талію і підняв вверх. Вона обплела мене ногами. Рушник злетів з її голови і мене накрило її мокрим волоссям. Ми перестали цілуватись. Наші погляди зустрілись. Її очі блистіли і я розумів, що мої теж. Наші губи знову злились в поцілунку. Перечіпаючись та стукаючись об стіни ми перемістились в спальню.
***
Я виліз з під одіяла. Аліса міцно спала. Я подивився на її прекрасне тіло. Вона наче ангел, наче обезболююче для скаліченої душі. Така прекрасна… І все ж не моя… Я не кохаю її і навряд чи покохаю. Просто не можу… Просто боюсь…
«Я кохаю тебе» - в голові пролунали її слова. Тоді я не зміг нічого сказати та й вона не вимагала. Вона так і заснула в моїх обіймах.
Я почав одягатись. Але передумав. Вирішив прийняти душ, поки не обрубали водопостачання та електрику.
Вода приємно била по тілу гарячим струменем. «Як же я за цим всім сумував» пронеслось в моїй голові. На щастя інші думки поки що притупились.
Коли я вийшов з душу, я першим ділом подзвонив Шаману. В нього все було нормально. Він направлявся до мене.
Далі я пішов на кухню. Рука сама потягнулась до дисплею. Я дав короткі команди і мені висвітлило те, що показувала Аліса. Фотографії, переписки. Тепер я читав уважніше. Мозок відмовлявся повірити. Я знаю, я часто її підводив, мене не було поряд, коли було треба. В голові лунали признання в коханні. Перед очима її сльози радості, коли я сказав, що хочу провести з нею все життя. Серце стислось. В мозку загорівся вогонь. Я провів руками по волоссю. Хотілось розтрощити все навколо.
Я насмілився викинути та стерти все, що зв’язувало з нею. Але не тоді. На таке не одразу ж підеш. Хіба ти йолоп. А я себе таким не вважав. Тому минуло кілька місяців, поки я прийняв рішення. Не залишилось нічого. Я видалив все що міг. Щоб більше не бачити, не згадувати…
Але тоді в кухню просто зайшла Аліса і я був змушений виключити все. Але вона зрозуміла. Її руки потяглись до моєї шиї. Я міцно пригорнув її до себе. І знаєте що? На мить мені стало легше.
***
Зараз
Ілай обережно смикнув за ручку. Палати не закривались на ніч. Ми зайшли. Я закрив за собою двері.
- Подаруємо їй швидку смерть. – Ілай дістав ніж і направився до ліжка.
В цей момент в кімнаті почувся звук смикання затвору. Я потягнув пальцем курок, тоді переклав на спусковий механізм. Дуло пістолета дивилось Ілаю в спину. З такої відстані я не промахнусь. І бронежилет не врятує…
Ілай зупинився. Він підняв руку з ножем вгору. Тоді другу. Я відчув, як шалено б’ється серце.
- Ти з самого початку це планував? – спокійно спитав він.
- Не з самого… - я намагався говорити якомога спокійніше.
- Значить це не через помсту за того жирного…
Я ледь не випустив пістолет від здивування. Він впізнав мене. Ще тоді, як ми познайомились. І навіть виду не подав.
- Не через нього, я вгадав?
- Вгадав – визнав я
- Значить не помста… Тоді… хто вона тобі?
- Вона дорога для мене людина…
- Це і все? – Я відчув, що він презирливо усміхається.
- Цього достатньо, щоб я не дав тобі її вбити…
- І як ти збираєшся мене зупинити? – Ілай повернувся до мене і подивився в очі.
- Я не хочу цього робити… - благаючи мовив я. – але, якщо прийдеться…
Запанувала мовчанка. Ми з Ілаєм дивились один одному в очі. Я бачив, що він оцінював мене.
- Що ти пропонуєш робити? – не витримав він. – не я, так хтось інший… Вона все одно не жилець…
- Хто замовник? – тепер мій голос звучав твердо.
- За ці два контракти добре платять… так що сам бачиш: хтось дуже впливовий хоче її смерті…
- Тоді скажи, що вбив…
- А тіло заберемо з собою… - його аж розпирало від презирства.
- Дід казав, що виведе її з коми. Коли тренування буде закінчене, я заберу її геть і сховаю…
- Ти підвів мою довіру…
- Я не дам її вбити!
- Ти підвів мене!
- Ні! Я просто прошу тебе мене виручити! – слова ледь вилітали з мого рота. – слухай, ти так багато мене навчив, але без неї все це втрачає зміст. Я вже раз підвів її… другого разу не буде!!!
Ілай промовчав. Він все зважував. Тоді ще раз оцінююче подивився на мене.
- Я не стану її вбивати. – врешті сказав він. – навіть допоможу донести її до дідика…
- Дякую…
- Це не все! За це ти дещо зробиш…
- Що завгодно!
- Не розкидайся таким словами… ти знищиш другу ціль, сам. І принесеш мені його голову. Така умова. – він кивнув на ліжко де була Аліса. – така ціна. Час тобі стати справжнім чоловіком.
Я міцніше стиснув пістолет в руках. Чомусь він не викликав моєї довіри. Я не хотів, щоб так було. НЕ ХОТІВ!!! Чому не виходить залишатись осторонь?
- Добре! – я опустив пістолет. – я все зроблю.
- Не забудь принести мені його голову…
***
Майже три роки назад
Ми сиділи на кухні і пили каву. Старий білий стіл, старі білі меблі. І ми.
- Про що думаєш? – поцікавилась Аліса.
- А? Що? – Я стрепенувся наче від сну.
- Ти чимось загружений…
- Та так… - Я спробував викрутитись.
- Це через те, що я сказала? – вона поклала чашку на стіл.
Я лишень неуважно кивнув. Причина була не та, але слова запізно переварились моїм стомленим мозком. Але тема бесіди вже була задана.
- Це ще зі школи. – вона дивилась кудись вбік. – ти завжди був поруч, готовий відмазати мене, але ти не сприймав мене ніколи, як…
- Я не…
- Звідки тобі знати? – Аліса гірко всміхнулась. – Я не так колись це все собі представляла…
- Мені жаль… - В мене в горлі був наче ком. – але я не той, хто тобі потрібен…
- Спригуєш?
- Ні! Просто не хочу ламати тобі життя. – Наші погляди зустрілись. – ти мені дуже подобаєшся, і може в нас щось би вийшло, але тобі слід триматись від таких як я подалі. Потім ще будеш дякувати…
Я спробував сказати це як герої в мелодрамах, хоч по факту, вона була права. Мені не вдалось, видно я не створений для кіно.
- Не грайся в такого благородного! – чашка полетіла на підлогу. Аліса встала з-за столу і почала кричати. – Ти просто скористався, тобі полегшало, і ти йдеш геть! Он який ти! Скажи це прямо! Скажи! Давай! Будь мужиком!
- Що тобі це дасть?! – тепер вже я кричав. – Що?! Ти вже не маленька, вчись сама нести відповідальність за свої вчинки! Так, мені стало легше! Задоволена?! Тільки це нічого не міняє! – я стишив голос – все одно, тримайся від мене подалі…
- А то що? – скривилась вона – знову удариш?! Ну, давай!
- Скоріше б твій брат прийшов!
- Ненавиджу тебе! Козел!
- Прекрасно! Мабуть ненависть і є єдиний спосіб тримати тебе подалі від себе…
В двері постукали. Шаман на кінець то прийшов.
ID:
571735
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.04.2015 20:12:50
© дата внесення змiн: 03.04.2015 20:12:50
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
