3.
Шаман
Мегаполіс світив нічними вогнями. Височезні хмарочоси, що не видно зірок на небі, дивовижні машини, технологічний процес. Я йшов по широкій людній вулиці. Одна з красивіших тут. Магазини, кафе, клуби. Колись люди уявляли собі таке майбутнє. Хіба машини не літають і люди не носять дурнуваті костюми. Я й відвик від такого життя. «Цікаво, це сюди ти хотів вирватись, а, Вавилон?» в рідному місті мені було комфортніше. Колись я повернусь туди і розвалю ті прокляті стіни з турелями…
Але я відволікся. Я гуляв по місту не від «немає що робити». Потрібно було знайти Крокодила. Той Антон не збрехав. Такий дійсно був.
***
За день до:
- Ви хворі на голову! Ви на що мене підписуєте?
Пророк навіть не став слухати. Моя ідея йому не сподобалась. Він ходив по моїй кімнаті з сторони в сторону.
План зародився сам собою. Той мегаполіс в пустелі, який ми рознесли, став справжнім відкриттям, яке дало поштовх операції під символічною назвою «Падіння ангела». Проте це було лише краплею. Справжнім ударом буде, підрив фінансування секти. А, як стало відомо, основний прибуток приносять наркотики. І мегаполіс №2 основне джерело…
- Це шанс вийти на виробників – я спробував переконати його.
- Це державна зрада! – він не дав договорити. – повірити не можу.
- Де ви бачили в нас державу? – хмикнув Хімік.
Я штурхнув його ліктем. Пророк був патріотом. Для нього ще існувало те, в що я давно не вірив. Всі мегаполіси керувались одним. В нього ніколи не було номеру. «Альма-матер» ось як його називали. От там життя дійсно рай. І клітка. Але все ж краще…
Так от, Пророк вірив в те що світ ще слухав свою Альма-матер. Може і так…
- В вас не було плану, як вийти на замовників – продовжив я. – що нам дасть Крокодил?! Ще одного дилера? Це ще рік часу.
- Ти знаєш, що буде у випадку провалу? – Пророк глянув мені в очі.
- Я знаю, що буде у випадку успіху.
***
Зараз
- Бачу його! – Затріщав навушник. Говорив Фестиваль. – беремо його?
- Ні! – Заперечив я – чекати команди.
- Я на місці! – повідомив Пророк – заходжу.
- Чую, Пророк – я відповів. – заходжу слідом.
Назва нічного клуба була написана невідомими символами. Люди кликали його «Марс». Я став в чергу. Один з найдорожчих клубів тут. Дивна дислокація Крокодила, враховуючи те, що він часто зависає на лівому березі.
В бідному районі. Тут його називали нетрі. Я був там якось. Одноповерхові будинки різної висоти, ширини та з різних матеріалів стоять стіна в стіну. На вуличках заблукати – легше-легшого. Там пограбування, вбивства, зґвалтування, наркотики звичне явище. І всім насрати. Нікого це не хвилює. Там не зустріти копів. Місцеві бандюки там закон.
Черга в клуб просувалась все далі й далі. Я порівняно ще молодо виглядав. Це скоріше місце для розмов, та пошуків екстра-дорогих повій, хоча самі повії себе такими не вважають. Тут вся еліта. Може навіть спільники Крокодила. Але це навряд чи. В моїй голові постала картина, як сектанти в чорних балахонах від жигають під сучасну музику. «не про те ти думаєш».
Черга все йшла.
- Шаман? – в навушнику пролунав голос Пророка.
- На підході.
- Ну чого так довго? – нила спереду якась блондинка.
Трішки вища за мене. Підтягнута. Волосся до пояса. Вся в аксесуарах модних брендів і дуже дорого одягнена. Тут всі були такі. Мене оточували «вершки суспільства». (В костюмі за кілька тисяч я виглядав ще посередньо.) Найбагатші в місті. А для мене просто мажори і лайно-їди, тільки ниють, курять шмаль, закидаються колесами, нюхають кокс і просирають чужі гроші. Всі такі на пафосі. І всі такі фальшиві. Вдома все було гірше, але я хоча б знав, що від кого чекати. Краще б я виловлював того ідіота десь в нетрях.
***
Зранку.
Ми сиділи в “Meeting room”. Круглий стіл. Сім крісел. П’ять зайняті. В кімнаті було світло. За вікном з шістнадцятого поверху відкривався чудовий краєвид. Світило справжнє сонце, а не ті декорації. По середині столу стояв голографічний проектор. Ми говорили на різні теми (про свою ідею я навідріз відмовлявся розповідати), підколювали одне одного… на мить мені здалось, що все як раніше. Каштанові двері відчинились і в кімнату зайшов Пророк. Ми встали, але він стомлено махнув рукою і ми повсідались на свої місця. Він сів якраз навпроти мене.
- Ти знаєш, яку кашу ти заварив? – він оцінююче подивився на мене.
- Я навіть не старався – я не зміг приховати самовдоволену посмішку.
- Це мене і непокоїть…
- Мене цікавлять сектанти. Решта лише методи.
Команда (крім Хіміка) з неприхованою цікавістю дивилась то на мене, то на Пророка.
***
Зараз
- Я на місці! – я доповів одразу, як пройшов викидайла.
- Добре! – відповів Пророк. – ціль в VIP секторі. Йду по пакунок.
- Танк, Колос, що у вас?
- Тихо!
- Нічого особливого.
Вони стежили за клубом ззовні. Про всяк випадок.
- Я зайшов! – повідомив Хімік. – Іду на позицію.
- Зрозумів тебе.
В величезному клубі була світло музика, чи як вона там називається. Не люблю таке світло. Хтось бухав за столиками. Кілька дівчат сиділо за барною стійкою. А решта натовпу від жигало на танцполі. Музика мені не подобалась, але я старався цього не показувати. Колись і я так жив. А потім зліз з наркотиків і став тим ким і був.
Я мав знаходитись в кімнатах для розмов. Потрапити звідти у VIP ложу – раз плюнути. Але мені було потрібне інше. Там залишили дещо для мене. Потрібно бачити того з ким має говорити Пророк. Там тихо і можна підключити відео зображення. Не включати ж цього за барною стійкою…
Охоронець зупинив мене і показав на надпис «Тільки з компанією». Дибільні правила! Я оглянув клуб. На танцполі від жигало близько 200 людей. Я відкинув ідею. Довго! Тому я направився до стійки.
***
Пів року назад.
…фотографія зникла. Замість неї тепер появились зображення обелісків. Якщо портрет костюмчика не справив ніякого враження, то це викликало фурор. Тепер навіть ми слухали з цікавістю.
- Що це, в біса, таке? – спитав один з вчених.
Натовп позаду зашумів. Гаррет вийшов на середину. Відкашлявся. Протер окуляри, почекав поки буде абсолютна тишина. Тоді заговорив.
- Ви всі тут знаєте про свідків нового пришестя? Добре. Нам відома їхня жорстокість і живучість. Але нам не відомі причини цього. Всі ми задавались цим питанням. Ось це – він показав на зображення. – ключ до наших відповідей.
- Я щось не розумію – втрутився хтось позаду нас.
- Чесно кажучи, я теж. – підтримав Колос.
- Все доволі просто – цими словами Гаррет викликав незадоволення Колоса, але той промовчав. – Сектанти – це одна з болячок сучасного суспільства. Але при загальній ненависті вони все ще існують. Чому так? З рапортів ми за рік вбиваємо по кілька сотень, а вони все ще процвітають.
- І огризаються – додав Максим Вікторович.
- Значить, логічно припустити, що вони мають щось або когось, хто підтримує їх. Тепер ми точно знаємо, що в них є.
- Ну так що це? – не витримав Фестиваль.
- Кодова назва була «О.Б.Е.Л.І.С.К.». Це проект, заснований ще після другої світової, але розробки почались після першого поділу світу. Тоді і вирішили, що потрібне джерело енергії. Потужної енергії і при тому з малим відсотком радіації. Точних даних не має. Під час саботажу проект втратив значну частину ресурсів і офіційно його заморозили. Проте, навіть мізерна доля збереженої інформації дає зрозуміти, про колосальні успіхи. Обеліски якось взаємодіють з біополем людини впливаючи на центральну нервову систему. На дослідах проявлялись прояви агресії.
Я згадав про свій контакт з каменем. « – Шаман! – Фестиваль закричав голосніше. – ЩО?! – я роздратовано повернувся до нього». Тоді мене охопила лють. Я навіть не знаю скільки я стояв біля нього…
- Тепер зрозуміло, як сектанти набирають собі рекрутів та вимагають від них покори. Під довготривалим впливом…
- Вони молились там – я видав в слух. Всі подивились на мене. – там, біля обеліска. Вони співали щось на невідомій мені мові. Кланялись йому наче божеству.
- По їх вірі… – пролунав невпевнений голос по заду мене.
- Так-так, продовжуйте – підбадьорив його Гаррет.
- Так от, по їх вірі, Творець послав ангелів, щоб врятувати людство від біди, яку тоді бачили в поділі та в подальшому об’єднані світу. Всі знаєте про вибухи на островах?
- Там тоді і випробували обеліск в дії – сказав Гаррет.
- Так! – продовжив голос десь позаду мене. – По непідтвердженим фактам релігія з’явилась після походу на ті острови.
Я подумки вилаявся. Створити самому собі таких ворогів… Це ж треба. Йолопи. Братство ідіотів. І їм люди довіряють долю свого майбутнього…
- В їх віруваннях були згадки про застиглу кров ангела, яка перетворилась на каміння. І це в наш час…
- Не відволікайтесь! – втрутився Максим Вікторович.
- Добре. На чому ви мене зупинили?
- Кров ангела.
- А так, ангели пожертвували собою, щоб врятувати віруючих людей. Тому потрібно молитись цим обеліскам, щоб отримати блаженство. І навертати невірних…
- Це пояснює їх стремління вбивати. – видав старий офіцер.
- Але не пояснює, як один з обелісків опинився в мегаполісі 93. – я знову втрутився.
Всі подивились на Гаррета.
- Це не відомо. – він знизав плечима. – проте є припущення, що роботи над проектом не припинялись.
- Боюсь це вже не припущення – Пророк нарешті заговорив. – а факт.
- Саме тому тут зібрали вас всіх – Максим Вікторович піднявся і зайняв місце Гаррета. – Кожен з вас має різні знання та положення в суспільстві, але в нас є одна мета. Покращення життя людства. Хтось – Він подивився на Пророка – бачить його у знищенні сектантів. Хтось в джерелі вічної енергії. Хтось може довести користь обеліска в медичних цілях. Саме тому ми маємо працювати разом задля досягнення результатів. всі за, чи є хтось проти? Ніхто?. От і добре. Тоді операція «Падіння ангела» почалась.
***
Зараз
Я не пояснив, що ми робили в цьому клубі. Здавалось би, Крокодил був в «поцілунку ночі», коли Антон купив в нього колеса. Проблема в тому, що той заклад – бордель на окраїні, якраз між нетрями і багатою частиною міста. Там всі один одного знають, тому ми могли злякати Крокодила. Там на нас по любому донесуть. Плюс місцеві банди могли стати на шляху. Ні, треба було знати напевне, що він там. Тому легше працювати тут, де за ніч може побувати до кількох тисяч. Ми будемо в змозі знайти його будь-де, якщо доберемось до його НПК. А він клюне. Я запропонував злити частину інформації про проект, а це зацікавить не лише Крокодила, а й того, хто за ним стоїть…
Рудоволоса висока дівчина в короткому чорному облягаю-чому платті тримала мою руку в себе на талії. Вона впевнено вела мене вперед до кімнат для розмов. Хоча назва – це явна помилка. Туди йдуть з усякими цілями, але точно не говорити. Величезний охоронець знову став у нас на шляху, але відійшов, коли моя супутниця сказала:
- Це зі мною. – І лагідно йому всміхнулась.
Він недовірливо подивився на мене. Але відійшов і пропустив нас. Ми піднялись по гвинтовим сходам. Кімнати знаходились на балкончиках якраз над VIP зоною. Я помітив кілька труб та опор по яких можна було піднятись. Тільки падати високо. Близько семи метрів, як сказала моя супутниця Її звали… та хоча яка різниця.
- Нам сюди – вона повернулась до мене і загадково усміхнулась. В її яскравих зелених очах забігали вогники.
- Після тебе – я вичавив з себе милу посмішку.
Вона схопила мене за руку і повела до дверей однієї з кабінок. Там був один круглий столик та диванчики, поставлені навколо нього. Вона сіла на однин з них і глянула на мене.
- Ти обіцяв шампанське та полуниці.
- Я знаю. – потягнувся до НПК. – нам зараз його принесуть.
Його принесли майже одразу.
- Розливай, я зараз прийду – сказав їй.
- Тільки недовго – її погляд так і манив мене, але я стримався.
Я вийшов і закрив за собою двері. Моя ціль кімната 27. Я швидко пройшовся по коридорі читаючи вивіски. 23, 24, 25, 26, … Знайшов. На ній була повішена табличка зарезервовано. Я схопився за ручку. Зачинено.
- Я підхожу до цілі – повідомив Пророк.
- Ясно. – Я подумки вилаявся.
Оглянув замок. Це був культурний клуб і тут не чекали такого… Я піднявся на носок, підтягнув коліно до себе якомога вище і ударив п’ятою в область під замком. Якби тут була сигналізація, зараз би прибігли охоронці. Але керівництво з економило. Двері з тріском відчинились. Я швидко зайшов і закрив їх за собою. Там мене чекав кейс. Я приклав до замка свій палець і він відкрився. Два пістолети, дві гранати, трос з карабінами, шприц з отрутою і кілька потрібних «гаджетів». Один з них, у формі плоскої посудини, я поставив на стіл. Голограма включилась і я побачив усе очима Пророка. Так я буду знати, що він буде робити. Ще один пристрій більше нагадував старий добрий мобільний. Це для відстеження. Проблема в тому, що потрібно робити це з малої відстані, а звідси мені не дістати. Голограма на столі засвітилась. Пророк підійшов до цілі.
***
Пророк побачив ціль. Високий, молодий чоловік з смуглявою молодою шкірою в дорогому чорному костюмі сидів за столиком. В руках склянка віскі. Пророк зміряв його зневажливим поглядом. Він не любив таки вискочок. Але завдання є завдання. Пророк підійшов до столика, сів навпроти нього. Якийсь час вони обоє мовчали.
- Я можу вам чимось допомогти? – поцікавився чоловік.
- Не думаю. – відповів Пророк. – а от я тобі і твоєму босу…
- Цікаво… - той підозріло подивився на Пророка. – з чого ви взяли, що мені вона потрібна.
- Тобі може й ні – Пророк ледь посміхнувся. А от Крокодилу…
- Тихіше! – зашипів той – Я і є Крокодил.
- Ти тільки так кажеш.
- Це…
- Правда – Пророк не дав йому договорити. – не тримай мене за ідіота. Я ж знаю. Що і кому продаю.
- Тоді в чому проблема.
- Проблема в тому, що я не знаю хто ти такий, а для тебе ціна вище
- Домовленість була…
- З Крокодилом. А ти сидиш тут замість нього. Тому ціна вище.
- А чому ви так зацікавлені в тому, щоб передати інформацію саме Крокодилу? – поцікавився той.
Справедливе запитання. Пророк промовчав. Вони уважно подивились один на одного.
- Тому, що він готовий за неї заплатити не забираючи в мене життя. Для тебе ціна вище, бо я недовіряю тобі.
- І все ж ви тут.
- Скажемо, я даю тобі шанс довести, що ти тут замість Крокодила…
Чоловік усміхнувся і потягнувся до НПК. Пророк дістав свій. Мить і почало з’являтись зображення Крокодила.
***
Кілька хвилин до того:
Пророк сів до цілі. Я одягнув ще один прилад. Окуляри з zoom типу НПК. Зображення збільшилось справа вибило зображення Крокодила. Таке як і описував той мажор. Зліва я зафіксував зображення того, до кого сів Пророк.
- Це не Крокодил. – повідомив я.
Він не відповів. Вони сиділи і дивились одне на одного. Я скинув окуляри, зняв піджак, схопив трос і побіг до перил. Зачепився руками за труби і поліз. Руки заковзали, але я міцно тримався. Я опинився якраз над ними. Зачепив торс з карабіном причепив до лебідки, перевірив чи все працює і почав спускатись вниз. Добре, що освітлення знаходилось нижче, а то мене б побачили. Я спускався все нижче. Тепер я міг розчути, правда нечітко, голоси Пророка і другого. Пророк гарно грав свою роль. Я повис в двох метрах над ними. Лебідка запікала.
Трос закінчився. Пророк перейшов у режим радіо тишини. Тепер з ним не зв’яжешся. Та й не потрібно. Посередник дістав свій НПК. Крокодил був на зв’язку. Я підтягнувся на руках, підняв ноги вверх і зачепився ними за трос. Тепер я висів догори ногами. Активував свій НПК, дістав пристрій для відстеження і включив. Ловило слабо. Я так і висів: догори ногами з випростаною рукою в якій був старий телефон. По дзвінку можна було відстежити Крокодила. Ось з’явилось його зображення. «Мобільний» завібрував.
Я глянув на свій НПК. Процес пішов. Я не чув про що вони говорили. Клята музика. Процес перевалив за половину. Пророк щось втирав обом. По його погляду я вичислив людей Крокодила. Кілька тихих клацань камери і в близнюків є робота. Процес закінчився і зв’язок обірвався.
- Отримав! – повідомив Хіміка.
- Лізь наверх та пересилай.
***
Я зачепився рукою за перила. Підтягнуся. Зловився за поручні. Перекинув ногу. Тоді іншу. І ось я знову на балконі. Все! Мабуть втома завадила мені відчути, що я був не один.
- Що ти задумав? – спитала моя супутниця націливши на мене пістолет.
- Хіба шампанське з полуницями ще не принесли? – я випрямився, підняв руки і спробував усміхнутись.
- Не рухайся! – крикнула вона.
- Опусти пістолет. – попросив я.
- Хто ти такий? – вона не слухала мене.
- Опусти пістолет – я повторив – ти цілишся в представника закону.
Вона завагалась. Але все ж не опустила зброю. Я зробив крок вперед.
- Не підходи! – крикнула вона.
Я покрокував до неї. Вона натиснула на курок. Нічого не сталось.
- Спочатку треба зняти запобіжник – руки лягли на пістолет і забрали його.
- Не вбивай мене – попросила вона – я нічого не скажу…
- Шаман, що в тебе? – в навушнику роздався голос Хіміка
- Все нормально – відреагував я – пересилаю дані.
- Супер! Чекаю на тебе…
- Не варто. Виходіть звідси. Я за вами.
Вона позадкувала в кімнату. Я пішов за нею. Вона обперлась до стола. Я підійшов впритул. Рука пішла їй за спину. Я нахилився до неї…
І забрав кейс зі столу. Кинув у нього всі гаджети, закрив і направився до виходу.
Вона такого точно не чекала.
- Ти йдеш? – запитав на виході.
- Ти дійсно…?
- Так, я ж казав – збрехав я.
- То ти…
- Ні! – це вже було правдою.
Ми сиділи за столиком і весело про щось розмовляли, проскакував навіть флірт. Напруга спала. Недавній шок якось подіяв на неї. Тепер вона спопеляла мене поглядом від збудження…
- Що ж… - я піднявся. – мені час.
- Вже? – здивувалась вона.
- Я вже зробив все, що мусив…
Вона хвилину промовчала. Я допив залишки шампанського.
- Ти голубий?
- Що?! – залишки пішли на килим.
- Ти мене взагалі не хочеш?!
- Я нормальний – пояснив я – просто мені…
- Так, звичайно. – Вона перемістилась мені на коліна і поцілувала в губи.
Невидимий щит всередині мене дав тріщину. Я хотів її. Навіть більше…
- Стій! – я висковзнув з її обіймів.
- Та що з тобою? – роздратувалась вона.
- Яка різниця? – я скинув її на диванчик.
- А! Он воно що! Не хочеш зв’язуватись з такими як я. Ясно. Ну, провалюй!
- Дурепа! – гаркнув я. – нічого ти в житті не розумієш…
- Просто іди геть – тихо сказала вона.
Я промовчав. Захотілось встати і піти. В неї на щоках виступили сльози.
- Тобі подобається таке життя? П’янки, клуби, колеса, секс на одну ніч? – Я сів до неї. – подобається?
- Тобі то що?! – огризнулась вона.
- Якби мені було все одно, я б не питав… - ми подивились один одному у вічі.
- Ні – подумавши відповіла вона.
- То може пора почати нове життя?
- Пізно…
- Ніколи не пізно – я поклав руку їй на плече.
- Кому я так потрібна…
- Така – нікому! А от інша ти…
Вона здивовано подивилась на мене. Я усміхнувся.
- Що, як я тобі подзвоню і запрошу на побачення?
- Не подзвониш – гірко всміхнулась вона.
- Тоді сама… – її НПК запищав. – ось мій номер.
- Як…
- Зламав твій НПК як тільки ми познайомились. – знизав плечима. – дзвони.
Вона відмовлялась в це вірити. Не зустрічала ще, мабуть чоловіків, яким потрібне ще щось окрім… ну це і так ясно. Не знаю скільки вона там просиділа. Я в той час вже виходив з клубу.
ID:
572733
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.04.2015 20:06:59
© дата внесення змiн: 07.04.2015 20:06:59
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
