IV
Став похмурим дім Яременчуків від горя та болю. Довго голосила Одарка за донькою - прихворіла з часом, поблідла, за серце трималась :
- Болить мені, - примовляє, - ножем ріже. - і шепотіла ледь чутно. - Дихати не дає.
Так і померла з часом. Дмитро, як дізнався про це - приїхав додому і, похоронивши дружину, поїхав геть. Богдану взяли на виховання Ярина та Семен, а Півень подався шукати своєї долі.
*****
З того часу минув не один рік.
Дануся виросла, зміцніла - стала такою ж красунею, як і її мати - станом рівненька, чорноброва, кароока, з блідолица. Виросла вона у сім'ї своєї тітки; хоч і знала, що не рідна їм, проте любила сильно, батьками називала. Обожнювала молодших братів та сестру, допомагала їм, була надійною опорою для Ярини та Семена.
Хотіло подружжя віддати Богдану заміж, та всі наречені їй були не любі. Було, прийде до неї Олеся - молодша сестра - та й на вечорниці кличе:
- Ходімо, Данусе, там весело буде! А раптом тобі якогось нареченого знайдемо? - сміялася.
- Не хочу, сестрице... - відмовляла. - Не піду.
А сама, коли вечоріло, таємо тікали до гаю, щоб побачитися з Назаром - молодиком, найкрасивішим та найбажанішим у селі.
- Данусе, зірко ясна! От зароблю я ще трішки грошей - свататися прийду! - примовляв. - І заживемо з тобою на радість!
- Дай Боже, Назаре, того дня дочекатись... - притулялась до милого.
Брались закохані за руки та й кружляли у танку, веселились.
А потім, як верталась додому, все Олесі розповідала. Сміялися дівчата, раділи, проте заздрила молодша страшій - до вподоби їй був Назар, проте, не могла і не хотіла вона руйнувати щастя Данусі.
Все, як до церкви йшли, то старалась Дануся якнайкраще виглядати - в Олесі питала:
- Чи гарна я сьогодні, сестро?
- Назар як побачить, то від твоєї вроди місця собі не знайде!
Раділа Богдана, немов на крилах бігла до церкви, щоб коханого побачити; мріяла, як одного разу піде туди вже з Назаром та маленькими дітками, котрі сміятимуться та бігатимуть довкола батьків.
Стояла в церкві неподалік від милого, переглядалася з ним. Ярина, що стояла поряд, примовляла:
- Данусе, досить балачок... Тихіше тут! - і посміхалась, бачучи кохання племінниці та юнака. Семен дружині казав:
- Досить тобі - чи ми такими не були? - шепотів їй на вухо.
*****
Якось до родини Ярини та Семена завітав знайомий гість - Андрій Півень.
В'їхав до села козак, наче справжній пан: у пишній козацькій свитині, новеньких шароварах, білосніжній сорочечці; на голові мав велику, наче у гетьмана, шапку, з-під котрої виднівся оселедець; на молодому, баскому коні.
- Здоровенькі були! - засміявся так голосно, що все довкола затремтіло. Семен, котрий порпався коло хати, посміхнувся.
- Вітаю! Яким вітром, друже?
- Та в гості вирішив заїхати, вас провідати. Давненько не бачились, як не як!
- Дядько Андрій! - голосно закричало двоє хлопчиків і побігли до Півня - Іван та Степан, котрі були близнюками.
- Хлопці! Ай, як виросли, зміжніли! - гість почав обіймати братів.
На порозі з'явилася Ярина, тримаючи відро в руках.
- Наберіть води, забіяки! - і, побачивши Андрія, змінила тон. - Доброго дня, гостю!
Чоловік поспішно підійшов до жінки та посміхнувся.
- Здраствуй!
- Здраствуйте! - в один голос засміялися Богдана та Олеся.
- Як погарнішали, дівчата! Ах!.. - сестри переглянулися.
Андрій завмер, роздивляючись Данусю: перед ним стояла Даруся: весела, ніжна, мила серцю, чорнява, пишнокоса, блідолица, з ніжним рум'янцем.
Ввечері, коли всі сіли вечеряти, почав Семен розмову:
- Вже маєш жінку, Півню?
- Не маю, і мати не мав. тА серце все каже, щоб наречену шукав, та хто схоче за старого піти?
- Ти ще геть молодий! - казала Ярина. - У нас у селі дівчат багато: вибирай, яку хочеш! - всі за столом засміялися.
Декілька вечорів поспіль бачив Андрій, куди йде Дануся, з ким буває - краялося йому серце - все здавалося, що перед ним Дарина. А коли зрозумів, що закохався - весь світ йому перевернувся.
Одного вечор, коли Богдана поверталася додому, зустрів її Півень коло хати.
- Куди ж це ти ходила?
- А Вам то яке діло?
- Батьки твої про зустрічі знають?
- Про які зустрічі? - казала, наче не розуміла, про що мовить козак.
- З тим хлопцем...
Хотіла дівчина геть від нього піти, але чоловік спинив її.
- Не смійте мене чіпати! Чи що, моїм батькам усе розкажите? Второпайте собі, що я Вам не пара, Вашою жінкою не стану!.. - побігла до хати.
*****
Тим часом сиділи Семен та Ярина та гадали, як їм правильно вчинити.
- Як Богдана заміж не хоче, то Олесю віддамо!
- Та вона ж молодша за Данусю - куди їй заміж? Дитина ще...
- Ярисе, люба... Глянь довкола: ми живемо небагато, копійку до копійки складаємо. Згадай, як ми мріяли Іванка та Степана до школи віддати... - схилив голову чоловік.
Ярина кивнула головою.
- Нехай виходить! Та й не за бідного... - задумалась на мить. - Гарним чоловіком їм буде Назар Липка.
Згодився Семене, не знаючи: погодиться донька чи ні.
V
Почувши про рішення батьків, зраділа Олеся - тепер вона перевершила сестру. Засмутилась Богдана, стала гіркі сльози лити - не хотіла вона такої долі.
Батьки Назара зраділи такій невістці, почали до сватання готуватись.
Сумував Назар - всі його мрії руйнувалися у нього на очах.
- Данусе, зіронько моя... Не сумуй ти так, ми щось вигадаємо! - втішав кохану, котра плакала у нього на плечі.
- Назаре...
- Так, лебідко моя...
- Пообіцяй мені одну річ, прошу...
- Яку?
- Обіцяй не покинути...
- Не покину, ніколи! - і міцно обіймав кохану.
Андрій здалеку спостерігав за цим - душа його боліла. Хотів козак позбавитись від Назара, котрий займав все серце дівчини.
Вранці, поки всі спали, почав розмову Півень з Семеном.
- Я хотів з тобою поговорити, та не знаю, з чого почати...
- Кажи, як є.
- Віддайте за мене Данусю!
Ярина, котра порпалася коло печі, завмерла на мить.
- Чого вам вагатися? Гляньте на мене: я багатий, добрий, в біді її не покину, зможу дати дівчині все, що вона забажає!
- Скоро в Олесі весілля... - почав Семен. - З вашим доведеться зачекати.
- Та мала вона ще, милий! - відповіла Ярина. - А Богдана старша - нехай виходить перша!
Щасливий Андрій простягнув подружжю мішечок з грошима.
- Це вам на навчання синів... - Семен сховав гроші за пазуху.
Так і прийняли рішення щодо талану дівчини.
Жінка відразу сказала племінниці про подію.
- Весілля Олесі доведеться трішки відкласти... Тому ти не барися, готуйся! Ввечері до тебе свати прийдуть.
Розцвіла від радості молодиця.
- Ненько, а хто прийде?
- Як прийде, так і побачиш. Не слід до сватання наперд все знати.
Ближче до вечора почала готуватись дівчина: вдягнула найкращий одяг, склала до скрині все придане.
- Що трапилося? - поцікавилася Олеся.
- Мене заміж віддають! - сміється.
- За кого? - підскочила.
- За Назара, за кого ще? Хоча, неня не каже...
- Ти що, з глузду з'їхала? То я маю заміж виходити!
- Твоє весілля відклали. Мати так сказала.
Немов навіжена, кинулась дівчина до Ярини.
- Мамо, а правда, що до Богдани сьогодні свати прийдуть?
- Прийдуть, доню.
- А до мене?
- Пізніше. - сухо мовила, порпаючись коло столу.
- Назар прийде?
- А тобі яка різниця?
- Та він мав на мені...
- На тобі, чи на твоїй сестрі - що тобі до того? Все, йди геть звідси - ти мені не допомагаєш, а тільки шкодиш. Геть!
Повернувшись до сестри, Олеся заплакала.
- Що з тобою, сестрице? - підійшла Дануся.
- А тобі то що?
- Може, зараджу чимось...
- Давай! Для тебе все батьки роблять, а для мене - нічого!
- Як нічого? Хто до попівської школи ходив цілий рік? Ти, Олесю, ти! А я навіть грамоти не знаю... - засумувала.
Ввечері, коли вся сім'я сиділа за столом, хтось постукав у двері - Семен, як господар дому, відчинив.
Богдана оніміла від несподіванки - перед нею стояв Андрій зі сватами. Дівчина кинулась геть з хати.
- Чого стоїш? - підскочив Семен і крикнув на Ярину. - Йди за дочкою!
Жінка знайшла племінницю у саду.
- Данусе... - почала розмову. - Не сумуй так...
- Не піду я за нелюба, не піду!
- Мила моя, зрозумій: живемо ми небагато, займової копійки не маємо...
- Чому ви мене, а не Олесю, віддаєте? Невже я вам така чужа?..
- До тебе Андрій свататися вирішив.
- Ой, пропаду я там, ой, пропаду!.. - заголосила щосили.
- Не пропадеш - все гаразд буде. Привикнеш до Півня - покохаєш його.
- Не покохаю, нене...
- Зглянься ти над нами, над братами і сестрою! Їх зодіти немає в що.
Підвела очі дівчина і промовила:
- Ходімо додому, мамо... Ходімо.
VI
У селі святкували весілля Андрія та Богдани. Дівчина не посміхалася, іноді кидала погляд на Назара - той опускав голову, все розуміючи.
Коли молодята зібрались у дорогу, підійшла до своїх батьків молодиця.
- Прощавайте. - каже. - Щастя вам!
Опустили очі Ярина та Семен.
- Донечко...
- Не донька я вам... - відповіла сухо, і сівши перед чоловіка в сідло, поїхала геть.
Лишень ввечері приїхали до будинку Андрія.
Чоловік, зайшовши до хати, став на коліна перед дружиною.
- Зіронько моя, Богдано!.. Якщо ти мене не любиш - так і скажи! Я тоді зникну, обіцяю...
Дівчина мовчала.
- Я помру за тебе, як схочеш!.. Ти моя ніжна, єдина, кохана, промінь сонця у моєму світі... Богом мені дана!
- Встань з колін, прошу...
Андрій підвівся.
- Якщо така моя доля - то нехай буде. - прошепотіла. - Чому ти на мені одружився?
- Бо покохав дуже...
Опустила Дануся очі - а раптом це сон, котрий ось-ось закінчиться?
*****
Не один рік прожила Богдана з нелюбом. Знайшлося у них двоє хлопчиків: старшенького назвали Романом, а молодшого - Тарасом.
Часто їздив Півень на Січ, залишаючи жінку одну, з двома дітьми. Здавалося, звикла до чоловіка Дануся, бо завжди очікувала на його повернення, з радість кидалася в теплі обійми козака.
Та не довго все було так - одна зустріч знову змінила долю молодиці.
Влітку в місті відбулася ярмарка - Богдана пішла туди з дітьми, щоб на людей подивитись і на все, що відбуватиметься довкола: ніколи не була на таких заходах.
Поки хлоп'ята бігали та веселились, дівчина помітила на собі погляд. Повернулась - позаду неї стояв досить знайомий молодик.
- Данусе, - каже. - Це ти?
Придивилась жінка до нього і оніміла - це ж був він, Назар.
- Назаре, ти? - здивувалась.
- А хто ж, як не я? - посміхнувся. - Яким вітром ти тут?
- Дітей привела на ярмарку подивитися... А ти?
- А чоловік твій де? - спитав і вмить відповів, - сам прийшов подивитися, поки є можливість. - опустив очі.
- Де зазвичай козаки перебувають...
- Так ви одні? - зрадів. - Давайте, я вас хоч додому проведу...
Кивнула головою Богдана - заграли колишні почуття.
Ще довго стояли Назар та дівчина під хатиною.
- Як там моя сім'я? - спитала.
- А хто його знає - я геть поїхав звідти щастя шукати, в козаки подався.
- Женився?
- Завжди тебе одну чекав.
Зітхнула дівчина, мало не пустивши сльозу.
- Я ввечері прийду! - сказав Назар. - Виходь до дуба, що стоїть понад рікою - я там тебе чекатиму.
Посміхнулась Дануся і пішла до хати.
Коли стемніло і заснули сини - вийшла до дуба молодиця, зустрілась зі своїм колишнім коханим, аж до світанку пробула з ним.
І так почало повторюватись все частіше і частіше.
Коли приїхав Андрій, то не кинулась жінка в обійми, як зазвичай, не приголубила його - була холодною, непривітною.
- Люба, може, ти нездужаєш? - став питати. - Чи трапилось щось?
- Все гаразд, мій голубе... Просто втомлююся дуже. - казала.
Якось поїхав Півень до міста, обіцяючи, що наступного дня повернеться. Тільки чоловік за поріг - почала готуватись до зустрічі з Назаром.
Але не сталося, як гадалося - повернувся Андрій серед ночі додому. Зайшов до хати - Дарусі немає, тільки діти сплять та свічечка на столі горить. Вийшов надвір - також немає.
Став понад рікою і завмер - там, неподалік, під дубом стояли Богдана та Назар, неначе голуби, воркували.
Зайшов до хати, а за ним жінка.
- Андрію, соколе мій... - прошепотіла. - Я...
- Не кажи нічого. - мовив. - Лягаймо спати, я втомився дуже.
Лягли, погасили свічку - не спиться чоловікові. Встав Півень, поцілував кохану в лоба, діток поцілував і вийшов надвір, а там: тихо, серцю любо, місяць яскраво світить.
Перед очима вже не Дарина - то її донька, геть інша! Не вона це, не вона!
"Забрав я твою долю, Богдано, вкрав щастя твоє... Що ж це коїться? Що ж трапилося таке, що не зміг перед тобою встояти? - думає. - Що ж я накоїв... Не покохав би тебе, не побачив би твій ясний образ - жила б ти чудово, кохала б щиро... Ох, не тебе я кохав, не тебе! Лице твоє миле стало - навіщо таке гарне лице, як немає долі? Навіщо це щастя, це кохання, цей біль, ця розлука?! Це все несенітниця, вигадка, те, чого не було..."
Вийшов на кручу, подивився перед себе - ріка аж світиться під місяцем, не шумить. Довкола ні звуку. Тихо.
Важко зітхнув Андрій і під ним загуркотіло.
*****
Прийшов до тями - дивиться довкола себе, а все таке гарне, зелене виглядає із-за туману, котрий опускається все нижче і нижче.
Підвівся, а на зустріч Даруся йде, весело сміючись.
- Дарусе? - здивувався. Та лиш простягнула руку.
- Ходімо...
- Куди це ми?
Та у відповідь тільки посміхнулася.
Туман, укутавши все довкола, дозволив закоханим сховатись у ньому - такою була їхня доля.
ID:
578843
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.05.2015 14:20:47
© дата внесення змiн: 22.06.2016 15:11:16
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
